Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

– Зрозуміло, – вартовий кивнув. – За брамою комірка помічника писаря, він запише вас у чергу прохачів. Юрію, проведи, – він звернувся до свого товариша по службі.

Інший вартовий трохи задумливо подивився на свого товариша, але через секунду знизав плечима.

– Підемо, – сказав він, легко махнув рукою відвідувачу, та повів його усередину фортеці.

Рефат же не знизав плечима, а легенько, із сумом, кивнув. Та поїхав за провідником.

Зінченка занесуть у чергу прохачів, як то і має бути згідно з положеннями; але ж він сказав про знайомство з полковником, тому про нього, в минулому теж полковника, могли б і доповісти.

Втім, звичайно, можна обміняти кілька монет на таку послугу-повідомлення, щоб не чекати ті ж самі кілька днів у черзі. Наприклад, помічник писаря людина точно небагата, та не відмовить у нешкідливому проханні.

Хоча, насправді шкідливому.

Принаймні, Рефат Зінченко, як полковник що боровся з хабарництвом, подумав саме так. Але…

Відвідувача провели через браму до невеличкої будови біля неї. Там вартовий, нерішуче постоявши секунду, кивнув, та пішов назад. А Зінченко спішився, прив’язав коня до стійла, обтрусився від снігу, та зайшов усередину.

«Усередина» виявилася невеличким приміщенням, оздобленим до неподобства просто: стіл, стілець для помічника писаря, ще один для людини що мала з ним розмову, та ще дві короткі лавки для очікування, що стояли уздовж стін до столу дрібного держслужбовця.

Стілець для відвідувачів виявився зайнятим, тому Рефату прийшлося сідати саме на лавку для очікування; поруч із ще однією людиною, що вже зайняла чергу.

«Угу, я в черзі у чергу», – відсторонено відмітив чоловік. Відмітив, потім трохи похитав головою, та щільніше закутався – опалення помічнику писаря, вочевидь, не було потрібне; поготів людям, що потрапляють сюди, а не одразу на зустріч до полковника. Чи полкового писаря, хоча б.

Рефат безвиразно подивився на відвідувача, що жарко сперечався з понурим держслужбовцем; знов похитав головою, зняв свою дорогу шапку, та відкинувся на стіну, зокрема потилицею. Після чого заплющив очі, та видихнув. І таке враження, що видихнув не повітря, а втому й сум.

Втім, якщо він їх і видихав, то недостатньо.

Зінченко більше не полковник.

Він дізнався про це у відносно непоганих обставинах. Хоча, непоганими вони були тільки тим, що він тоді лежав, тому не показав як же сильно підкосила його ця новина. В іншому ж обставини були кепськими: він тільки прийшов до тями після трьох тижнів несвідомості, під час котрих найкращі мольфари намагалися залишити його на цьому світі, а попереду майоріло багатомісячне відновлення.

Рефат опустив плечі. При цьому його голова по дивному вивернулася, бо все також була притуленою до стіни. Подібна поза голови викликала неприємні почуття, але неприємні не сильно, тому чоловік стерпів.

Його полк завжди відрізнявся від іншої країни. По-перше, ще до лихицького загарбання, Кирим мав свою державність; по-друге, зараз вкраїнців там меншість; як, втім, і киримських татар – останніх висиляли загарбники. А ось хто там у достатку – лихийці. Нащадки колонізаторів, котрі приходили у пусті домівки, на спустошені землі киримських татар. І їх, лихийців, була більшість навіть після визвольної війни. Через що на початку незалежності Вкраїни порушувалося питання незалежності й Кириму. Але і населення Кириму, і світова спільнота, вони погодилися на продовження перебування Кириму у складі вкраїнської держави, як то було і до здобуття незалежності. Тільки от пролихицькі сили постійно діяли не на користь… фактично, своїй країні. І коли протестувальники на Бруківці захопили чинну владу, пролихицькі сили у Кириму спробували відділитися.

Втім, хай у Кириму більшість і були лихийцями за національністю, але ж за громадянством вони були вкраїнцями. Тому широкої підтримки народу сепаратистам виказано не було, ніхто зі сторони не втручався, тож нова влада у столиці, якою б хиткою вона не була, але змогла вгамувати сепаратистів. Так Батьківщина Рефата Зінченка… котра особисто для цього киримського татарина була малою – залишилася у складі його великої Батьківщини.

І все наче добре закінчилося, але ж тільки він, Рефат, лежав на Божій дорозі, а нестабільний полк потребував сильного полковника. І його швидко обрали. Колишні товариші Зінченка зібралися, висунули кандидата, та він здобув перемогу на виборах, ставши полковником.

Замість Зінченка.

Чоловік стиснув кулаки, випрямився, та розплющив свої трохи розкосі очі, перевіряючи навколишнє середовище.

Воно все також було понурою коміркою маленького можновладця.

Тільки тепер колишній полковник був першим у черзі до помічника писаря.

Рефат видихнув, трохи похитав головою, та знов розтікся по стіні та лавці. Очі при цьому не заплющував – вони без сенсу дивилися на порожню лавку навпроти. Тому в порожнечу свідомості увірвався діалог відвідувача та держслужбовця. Такий же гарячий та понурий, як і попередній:

– Ну, моє поле межує з його полем. І, звичайно, наші поля розмежовані кілочками. І він їх перемістив! – гучно казав якийсь землевласник. З дрібних. – Звичайно, перемістив на мою частину, а не до себе!