Томас Харріс - Червоний Дракон

Ранковий вітер був прохолодним, сонце – теплим. Вона стояла у подвір’ї й дозволяла вітру пропускати сухі плоди бузини крізь її пальці. Вітер забирався в згортки її тіла, свіжі після душу. Реба підняла до нього руки, і вітер похолодив під грудьми, руками, між ногами. Поруч пролетіли бджоли. Вона їх не боялася, тож і вони її не чіпали.

Доларгайд прокинувся і якусь мить не міг дійти до тями, бо перебував не в себе нагорі. Жовті очі широко розчахнулись – він згадав. По-совиному повернув голову до другої подушки. Нікого.

Чи блукає вона будинком? На що вона може натрапити? Або чи сталося щось уночі? Після чого доведеться прибирати. Його запідозрять. Певно, доведеться тікати.

Він зазирнув у ванну кімнату, на кухню. У підвал, де стояв другий інвалідний візок. Горішній поверх. Йому не хотілося йти нагору. Але подивитися треба. Татуювання вигиналося, поки він здіймався сходами. Дракон на картині в спальні палив його поглядом. Доларгайд не міг лишатися в одній кімнаті з Драконом.

З вікна на другому поверсі він помітив у подвір’ї Ребу.

– ФРЕНСІСЕ.

Він знав, що голос лунає з його кімнати. Він знав, що це голос Дракона. Ця нова двоїстість із Драконом дезорієнтувала його. Уперше він відчув це роздвоєння, коли поклав руку на серце Реби.

Раніше Дракон ніколи до нього не говорив. І це було страшно.

– ФРЕНСІСЕ, ЙДИ СЮДИ.

Він спробував заглушити голос, що кликав і кликав його, поки він біг униз сходами.

Що вона могла знайти? У склянці торохтіли бабусині зуби, але він відставив їх подалі, коли приніс Ребі води. Побачити вона нічого не могла.

Запис із Фредді. Касета стояла в диктофоні у вітальні. Він перевірив. Плівку було перемотано на початок. Доларгайд не пам’ятав, чи перемотував її після того, як програв цей запис телефоном «Базікалу».

Їй не можна повертатися до будинку. Він не знав, що може статися в будинку. На неї може чекати сюрприз. Може зійти Дракон. Він знав, як легко порветься її плоть.

Жінки бачили, як вона сідає до нього у фургон. Ворфілд згадає, що вони були разом. Доларгайд поспіхом одягнувся.

Реба Макклейн торкнулася прохолодної кори дерева з тінистого боку, потім – із сонячного і пішла далі подвір’ям. Вона завжди могла визначити своє місцеперебування за сонячним теплом і гулом від кондиціонеру у вікні. Навігація, наука її життя, тут легко давалася. Вона завертала й завертала, пробігаючи руками по здичавілих заростях і квітах.

Хмара затулила сонце, і Реба зупинилася, не знаючи, у якому напрямку рухатись. Вона прислухалась до шуму кондиціонера. Кондиціонер не працював. На мить їй стало не по собі, та потім вона плеснула в долоні й почула луну від будинку. Реба відкинула скельце на годиннику й намацала час. Скоро доведеться будити Ді. Їй треба було їхати додому.

Стукнули вхідні двері.

– Доброго ранку, – сказала Реба.

Дзеленчали ключі – він ішов до неї моріжком.

Він обережно наблизився до неї, наче вітер від його приходу міг збити її з ніг, і побачив, що вона його не боїться.

Вона не бентежилась і не соромилась від того, що вони зробили вночі. Вона не злилася. Не тікала від нього й не погрожувала. Доларгайд подумав, що це, певно, тому, що вона не бачила його статевих органів.

Реба обійняла його й поклала голову на міцні груди. Серце Доларгайда калатало.

Він спромігся побажати їй доброго ранку.

– Я чарівно провела час, Ді.

«Невже? Що треба відповідати в таких випадках?»

– Добре. Я теж.

«Наче так. А тепер забери її звідси».

– Але зараз мені треба повертатися додому, – казала вона. – Сестра заїде по мене на ланч. Можеш поїхати з нами, якщо хочеш.

– Мені треба на фабрику, – відповів він, по ходу коригуючи готову брехню.

– Я візьму сумочку.

«О ні».

– Я візьму.

Практично сліпий до своїх справжніх почуттів, не в змозі висловити їх – так само як шрами не можуть зашарітися, – Доларгайд не розумів, що сталося між ним і Ребою Макклейн і чому. Він був збентежений, нашорошений від нового страху – бути з кимось Удвох.

Вона загрожувала йому і не загрожувала.

Справа була в цих надзвичайних живих рухах, із якими вона приймала його в бабусиному ліжку.

Часто Доларгайд не розумів, що відчував, доки не починав діяти. Він не знав, що відчуває до Реби Макклейн.

Дорогою до її будинку трапився прикрий інцидент, який його трохи просвітив.

Одразу після з’їзду на бульвар Ліндберг із автомагістралі 70 Доларгайд звернув на заправку Servco Supreme, щоб залити оливу.

Оператор був дебелим похмурим чоловіком, що дихав мускателем. Він скривився, коли Доларгайд попросив його перевірити оливу.

Фургону бракувало кварти. Оператор встромив у каністру металеву насадку й засунув її носиком у двигун.

Доларгайд вийшов назовні, щоб розплатитися.

Оператор, здавалося, надто жваво протирав вітрове скло – вітрове скло з пасажирського боку. Усе тер і тер.

Реба Макклейн сиділа у високому одномісному сидінні, схрестивши ноги. Спідниця задерлася трохи вище колін. Між сидіннями лежала її біла тростина.

Оператор знов узявся за вітрове скло. Він зазирав Ребі під сукню.

Доларгайд підняв погляд від гаманця й спіймав його за цим. Потягнувся через опущену шибку фургона й на повну швидкість увімкнув двірники, які вдарили оператору по пальцях.

– Ей, обережно там.

Оператор заходився виймати каністру з моторного відсіку. Він знав, що піймався, і хитро посміхався, поки Доларгайд не обійшов фургон до нього.

– Сучий ти сину.

Побіжні «с».

– Чого ти, в біса, завівся?

Оператор був приблизно однаковим на зріст і вагу з Доларгайдом, але м’язову масу мав у рази меншу. Вставні зуби в нього з’явилися зарано, і він їх не доглядав. Доларгайду стало гидко від зеленого нальоту.

– Що в тебе з зубами? – м’яко поцікавився він.

– А тобі що до цього?

– Повиривав заради свого хлопця, хрін зогнилий?

Доларгайд стояв надто близько.

– Відійди від мене, чорт забирай.

Тихо:

– Свиня. Ідіот. Покидьок. Дурень.

Помахом однієї руки Доларгайд штовхнув його на фургон. Оливна каністра з наконечником заторохкотіла по асфальту.

Доларгайд підняв каністру.

– Не біжи. Я все одно тебе піймаю.

Він дістав із каністри наконечник і поглянув на гостре жало.

Оператор зблід. В обличчі Доларгайда було щось таке, чого він ніколи й ніде до цього не бачив.

На одну почервонілу мить Доларгайд побачив, як наконечник входить у груди чоловіка й випускає кров із серця. Потім побачив у вітровому склі обличчя Реби. Вона хитала головою, щось говорила. Вона намагалася знайти ручку, щоб опустити шибку.