Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відчуваю, як міцно стискаються щелепи. На якусь мить від ревнощів засліплює. На фото Діана в обіймах Стьопки. Їх палкий поцілунок не викликає сумнівів... І та рожева сукня… в якій вона як лялька. Він зминає її так грубо, по-хазяйськи. Наче має право, має дозвіл. Я й сам не помічаю як стискаю кулака, наче це я, не він, затискає в руках тонку спідницю, тягне догори.
Я пам'ятаю, як ми її купували, цю лялькову сукню. Пам’ятаю як Діана сором’язливо осмикувала поділ, коли стояла тут самотня, зніяковіла, приголомшена появою Аліни. А ще раптово згадую, якою вона була в кінці вечора. Вже не сором’язливою. Наляканою, ображеною. І червону пляму на сукні теж пам'ятаю.
Щось пече в грудях. Струшую головою. Я ж загартований до зрад… Спочатку брат, тепер дівчина… Різко відсуваю телефон. Не можу це бачити!
Але ми тоді ще не зустрічались, наші стосунки були фіктивними… ― щось шепоче в мізках. Наче відро холодної води на голову. Вмикаю логіку. Діана не могла зрадити, не могла так вчинити, навіть попри те, що між нами була лише домовленість, а зі Стьопкою їх пов’язували набагато глибші почуття. Вона чесна, мила, добра, віддана. Я її знаю.
А кінець вечора? Не схожа вона була на ту, що переживає посмак вдалого побачення, примирення. Вона була налякана, спустошена, просилась додому, а потім сиділа в кімнаті як дике звірятко… Я думав потім про цей випадок. Припускав, що Аліна утнула якусь каверзу, у Віри запитував. Але сестра відмовчалась. А справа була он у чому…
Тепер вже гніваюсь на себе ― сліпий дурень. Не захистив, не вберіг, хоч і обіцяв. Але чому вона мені не розповіла сама? Не довіряє? Соромиться? Гадає, що не зрозумів би...
― Звідки в тебе це фото? ― киваю на погаслий екран.
― Яка різниця… ― стискає губи. ― Добрі люди прислали.
― Стьопка?
― До чого тут твій брат? ― обурюється так палко, що їй вірю. Крім Стьопи є ще Аліна. Вони з мамою дружать…
Але, загалом не важливо.
― Це все, що ти хотіла мені сказати?
Киває.
― Що ти будеш робити?
― Спитаю в Діани, як таке могло статись, ― не збираюсь приховувати.
― Ти ще питати будеш! Вона ж збреше! ― пронизливо скрикує.
Щелепи зводить від тиску. Не хочу грубо відповідати, але й терпіти не буду.
Десь у передпокої гучно стукають двері.
― Ма! ― впізнаю голос брата. ― Ти не могла б позичити на бенз? ― заходить на кухню, бачить мене й ошелешено спиняється.
Судячи з його виразу, я не мав цього чути.
― Який бенз? ― гнівно звужую очі. ― У тебе ж права відібрали.
Переводжу погляд на маму. Вона винувато опускає очі. Чудово!
― Батько знає?
Присоромлено хитає головою.
Знову повертаюсь до брата. Гнів прокидається з новою силою. І за Діану, і за шпигунство. І за те, що так вміло всіма маніпулює, наче ми для нього маріонетки. Особливо мамою.
― Ходім поговоримо, ― підводжусь.
Стьопка нервово ковтає, але вперто задирає підборіддя.
― Ходім.
Мати стривожено вскакує на ноги. Майже одночасно з нами.
― Марк, ― хапає за руку. Стискає з несподіваною силою, навіть боляче стає.
― Все буде гаразд, ― запевняю. Силоміць відриваю від себе цупкі пальці, всаджую за стіл. ― Пий свій чай, мам.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль», після закриття браузера.
