Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Розділ 15. Лалатійєн

Антаїр й Індгарт спокійно йшли по обидва боки від Арніки. Ніби чорна кішка, що перебігала ніж ними, заблудилась. Перед виходом із купалень Сивія просунула їй закриту темно-зелену сукню із поясом-зав’язко.

— Правитель очікує на вас, — слуга окинув їх їдким поглядом й махнув рукою, щоб слідували за ним.

“Лише на нас”, — голос Індгарта пролунав в голові настільки не очікувано, що Арніка мало не підстрибнула.

“І давно ти нишпориш в моїй голові?”

“Приблизно із чорної кішки”.

Вона ледь не застогнала. Бісів гостровухий помізклий нишпорка!

“Я б попросив”.

“Не соромно?”

“А має?”

Вона задихнулась від обурення. Антаїр здивовано подивився на неї, але Арніка махнула що все добре. Він лише знизав плечами й відвернувся.

“Лазити в чужі голови незаконно”.

“Коли ти спеціально цьому вчився так, у мене дар з народження, так що”, — якби голосом можна було розводити як руки, Арнріка більш ніж певна, що Індгарт би це зробив.

“Так ви справді знову знайшли спільну мову чи це лише одноразова акційна гра для твого дядечка?”

“А ти як думаєш?”

Високі двері з дзеркала й ліан безшумно відчинились перед нами, пропускаючи всередину. Вони пройшли у величезний зал, більше схожий на зал для прийомів, ніж на звичайну їдальню.

“Я розповів йому про свої стосунки із Сивією”, — сказав Індгарт і покинув її голову.

— Індгарт Габбантія Кліосса Альдер і його супутники: генерал темної армії герцог Антаїр і студентка магічної академії Арніка Сіра прибули, — луна рознесла слова залом.

— Мовчіть обоє, говорити буду я, — перед тим, як вклонитися, прошепотів Індгарт.

Світловолосий король сидів в голові багато сервірованого стола. За таким столом міг би вміститися весь потік некромантів їхнього курсу, ще й парочку елементалістів влізло б. Непогано вечеряють ельфійські вельможі. Он, гусаки, перепілки. Від різноманіття наїдків у шлунку загуділо.

Король не зводив із них байдужо-ввічливого погляду. На вид йому неможна було дати більше сорока, але коли справа стосується віку ельфів зовнішність надто ненадійне мірило. Індгарт теж не виглядав на сімдесят шість. По праву руку від короля, поперемінно стискаючи й розтискаючи ніжно-рожевий рукав сукні, сиділа фігура в зеленій вуалі. Виделка у її вільній руці тремтіла від хвилювання.

— Вітаю в землях Еоссії. Прошу, будьте нашими гостями, — привітався правитель, посмішка торкнулась його губ, але очі так і залишились блакитними шариками льоду на сніжно-білому обличчі. І не скажеш, що вони з Індгартом кревні родичі.

— Ви дуже гостинні, дядьку Лалатійєне, — Індгарт знову вклонився.

— Та що ви, — відмахнувся він, — це, — Лалатійєн окреслив рукою убраний ситцевими тканинами стіл, — найменше, що я можу зробити для наших героїв.

Він знову всміхнувся, на цей раз оголивши однакові, аж до нудоти рівні зуби, жестом наказав Індгарту вирівнятися. Занадто гладко все: зустріли, омили, привели до короля. Ні тобі проклять, ні випробувань. Та навіть старійшинам дерево-людів вірилося більше, ніж причесаному, випещеному своїм народом королеві.

«Індгарте, ти вибач, але не вірю я в таку гостинність тих, хто цілеспрямовано віками ховали себе й свої землі від проходу на них інших рас.»

— Хотілось би перейти відразу до справи, — продовжував Індгарт. — Ми поспішаємо.

— Що ж, розумно, — Лалатійєн промокнув губи серветкою й відклав її подалі. — Прошу, сідайте, про важливе говорити на ногах те ж саме, що намагатися вибити правду із брехливого песиголовця в повню.

Песиголовця?

Щойно вони опустились, як до столу тихими тінями підлетіли слуги, ставлячи срібні тарелі з приборами. Помітивши на собі цікавий погляд Лалатійєна, Арніка розправила плечі, намагаючись виглядати якомога менш жалюгідною. Старий ельф схвально кивнув. Чудово! Їм випала роль столових фігурок за його трапезою.

— Я так розумію — ви прийшли за сердоліком, — він скоріше стверджував, аніж запитував. — Самір надсилав голуба. Жах який! Подумати тільки: легенда, яка понад півтора стокружжя вважалась дурістю людських провидців, почала збуватися.

Арніка зціпила зуби, аби не відповісти на пряму образу матері. Блакитні очі невідривно стежили за її реакцією. Тепер вона знала, як почуваються тварини в магічних цирках. Швидше б їх заборонили. Лалатійєн зітхнув і подав знак рукою. Струнка довготелеса дроу змінила його тарілку на келих із янтарною рідиною.

— Горіхова настоянка дерево-людів, — він прокрутив келих в руках й полум’я свічок затанцювало кімнатою — неймовірна річ. Раджу. Спробуйте.

Фігура в вуалі продовжувала сидіти нерухомо. Здавалось, вона навіть не дихала. Зростом вона була з Арніку, якщо не нижче, широкоплеча, приземиста. Навіть ніжні тканини, повністю закриваючі тіло, не могли приховати її “неправильність” як принцеси.

— Ні, дякуємо, — Індгарт відклав виделку. — Дядьку, хотілось би до справи.

— Годі, Інде, сину мій, — король від пив з келиху. — Не гони коней. Зараз є справа важливіша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍