Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

Глава 27. Облога

Артур вибіг із підвалу у двір замку. Серце шалено стукало у нього в грудях. Єдиною думкою принца було знайти та врятувати Софію!

З площі у прочинені ворота прослизнула невелика група королівських лицарів. Вигляд у них був дуже пошарпаний. Їм навздогін прилетіли й встромилися в стулки воріт три короткі арбалетні стріли.

Гримнули ланцюги запірного механізму, і ворота з брязкотом зачинилися. Ще мить, і в пази впав засув - масивна дерев'яна колода.

- Зачекайте! - біжучи крикнув Артур.

Один із лицарів перегородив йому шлях. Принц упізнав у ньому свого вчителя.

- Стій, хлопче! На майдані вже повно піратів! - Алессіо затримав учня руками. - До них підійшло підкріплення. Ми були змушені відступити з барикад. Щиро кажучи, ми ледве встигли проскочити.

- Мені терміново треба вийти, - спробував вирватися Артур. - Карло, відчини ворота!

- Не можу. Наказ короля.

- Ти не розумієш, там моя подруга!

- Ворота будуть зачинені, доки облога не закінчиться, - твердо відповів Карло.

- Все місто вже захоплене піратами! - струснув принца за плечі Алессіо. - Захисники залишилися лише у замку. Хоч би де була твоя подруга, ми не зможемо їй допомогти.

Артур у розпачі схопився за голову.

Наставник поклав йому руку на плече. Зітхнувши, він підштовхнув Артура у бік сходів нагору.

- Ходімо, хлопче. Сподіватимемося, що вона встигла знайти безпечне укриття.

Разом із пошарпаним загоном лицарів вони увійшли в замок і почали підійматися кам'яними сходами. Вийшовши на балкон, вони побачили самотню постать короля.

Помітивши сина, Петроній почервонів від гніву:

- Чому ти тут? Я ж сказав тобі покинути місто! Годі наражати себе на небезпеку!

- Мені не потрібна нянька! Я вже дорослий! - спалахнув Артур у відповідь. - Я такий же воїн королівства, як і інші!

- Та як ти смієш! - розлютився король.

- Ваша Величносте, пірати йдуть на штурм! - крикнув зі стіни дозорець.

Петроній гнівно глянув на сина. Потім відвернувся і почав віддавати накази:

- Всі по місцях! Не стріляти без команди! Дамо їм підійти ближче!

Король окинув поглядом простір довкола замку.

- Карло! Стеж за майданчиком перед воротами! - розпорядився він.

Артур підбіг до поруччя балкона і почав крутити головою, щоб не пропустити жодної деталі.

Площу з усіх боків обступали загони Кірка. З прилеглих вулиць прибувало дедалі більше розбійників. Вони несли довгі дерев'яні драбини, мабуть, збираючись з їх допомогою забиратися на стіни. Окрема банда головорізів тягла корабельну щоглу як тарана. Строкате піратське військо незграбними хвилями хлюпалося навколо, збираючись наринути на замок.

- Лука! Західна стіна! - скомандував Петроній.

- Як же їх багато, - пробурмотів хтось із лицарів, що прийшли разом із принцом.

- Сільвіо! Північна стіна! - махнув рукою король.

- Пірати за сто кроків! - повідомив дозорець.

- Флавій! Східна стіна!

Петроній обернувся до воїнів на балконі.

- Артур!

Король забарився й уважно подивився на сина. Принц стиснув кулаки, подумки готуючись до продовження сварки.

- Південна стіна!

Артур мало не підскочив від подиву. Але одразу ж кивнув і побіг на позицію, доки батько не передумав.

- Алессіо! Твій загін у резерві. Не відходьте від Квітки ні на крок!

Артур добіг до своєї ділянки стіни та почав підійматися невеликою драбиною. Він встиг дістатися майже до верху, перш ніж до нього долетів крик дозорця:

- Пірати за п'ятдесят кроків!

- Залп! - проревів король.

Артур озирнувся і побачив, як з обох замкових веж полетіли десятки стріл. Підіймаючись драбиною, він помітив, як два лицарі на його стіні випустили промені кудись униз. Судячи з криків на площі, вони потрапили в ціль. Хлопець поспішив приєднатися до лицарів.

Вибравшись нагору, Артур опинився на плоскому гребені замкової стіни. Ширина на цій ділянці становила щонайменше три кроки. Тут було достатньо простору, щоб могли розминутися кілька людей.

Лицарі озирнулися і привітали принца. Артур кивнув у відповідь. Хлопець впізнав одного з них. Нещодавно він уже зустрічав цього суворого чоловіка на військовій раді Марка. Його представили як Еларіо. Другий лицар був старший за першого і мав довгі сивуваті вуса. Його імені Артур не знав.

Принц зробив крок до кам'яних зубців біля зовнішньої сторони стіни. Вони були висотою приблизно з його зріст. Хлопець визирнув між ними та оглянув підніжжя замку.

Під стіною вже був один піратський загін з драбиною напоготові. Промені двох лицарів не встигли затримати розбійників. Ще дві банди з драбинами добіжать до їхньої стіни в найближчу мить.

Артур потягнув свій меч із піхов.

- Увага, лепкоїди із заходу! - крикнув хтось з іншої стіни.

- Атакувати без команди! - гаркнув король. - Лицарі, збивайте лепкоїдів! Лучники, не дайте піратам підібратися до воріт! Задамо жару цим обірванцям!

Перша драбина з гуркотом ударилася об стіну зліва від принца. Артур виглянув між зубців і побачив, що розбійники один за одним уже деруться догори.

Еларіо виявився найближчим до піратської драбини. Він підбіг і спробував відштовхнути її. Очевидно, драбина була приставлена під незручним для лицаря кутом, та й до того ж була обтяжена ворогами. Тому лицарю не вдалося відкинути її з першої спроби.

Артур хотів бігти йому на допомогу, як раптом Еларіо якимось неймовірним чином трансформував своє захисне поле. Сконцентрувавши й спрямувавши енергію поля, він відкинув драбину від стіни, наче пір’їнку!

Пірати полетіли вниз, перекидаючись у повітрі. Вони впали в натовп своїх спільників, а потім їх зверху прибила важка драбина.

Артура ще не вчили такого прийому. Тим цікавіше було побачити його корисність на практиці. Потрібно якнайшвидше скласти іспит на звання старшого учня, щоб отримати доступ до вивчення таких потужних навичок!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍