Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

Тим часом Софія випустила на волю іншу діжку.

Пірат із двома шаблюками саме намагався атакувати Стефана. Діжка з розгону так вдарила його, що він з усього маху впав на землю. Падаючи, головоріз випустив обидві шаблі. Злетівши в повітря, вони дугами відскочили від нього в різні боки.

Зі сторони Софії на піратів невідворотно неслася уже наступна діжка.

Кілька бандитів, не встигши ухилитися від її потужного удару, тут-таки незграбно гепнулися на землю, мов мішки з картоплею.

А діжки все прибували. Одна за одною вони мчали, немов могутня лавина, розсікаючи собою натовп головорізів та змушуючи їх оминати здоровенні рухливі перешкоди.

- Кегельбан та й годі, - пирснула Софія.

- Трясця! Побий мене грім! - неслась над площею лайка піратів.

Та раптом дівчина почала відчувати себе зле. Ніби отой їдучий чарівний туман у місті знову почав діяти дужче.

- Щось тут не так. Якась чорна сила наближається, - з тривогою усвідомила вона.

Софія почала роздивлятися все навколо. Чомусь здавалося, що небезпеки слід було очікувати саме згори.

Дівчина помітила, як ліворуч, на даху будинку, показалися кілька темних силуетів у чорній шкіряній броні. Вона не розуміла, хто це. Але від них так і віяло ворожою чорною магією.

- Стережіться! - крикнула Софія Антонію і Стефану, - на даху ліворуч хтось є!

У лицарів була всього лиш мить. У їх сторону вже летіли стріли. Але, зреагувавши на крик дівчини, вони встигли ухилитися. Стефан і Антоній швидко прицілились і спрямували на дах промені. І вдало! Кілька чоловіків у чорній шкіряній броні один за одним попадали з даху вниз.

- Арбалетники! - вигукнув Антоній.

А в цей час до піратів вже підбігло підкріплення. Антоній і Стефан мусили відбивати нову атаку. Ця хвиля бандитів була більша за попередню.

Раптом дівчина помітила, як на даху з’явився ще один чорний воїн і знову цілиться з арбалета!

- Обережно, арбалетник! - щосили гукнула вона лицарям.

Та у розпалі битви її голос ніхто вже не чув…

Софія розуміла, що тепер все залежить лише від неї.

Дівчина витягла меч. Чуття підказувало, що енергія на промінь наразі у неї є. Вона зосередилась. Енергія ізсередини немов потекла у руки, й лезо слухняно завібрувало. Помаранчевий сяйнистий промінь, злегка ковзнувши по повітрю, полетів до чорного воїна.

Та в останню мить у Софії від хвилювання затремтіла рука!

- Невдало поцілила, - з відчаєм усвідомила дівчина.

Та все ж удача була на її боці! Промінь влучив у черепицю, що була у воїна під ногами. Хитнувшись і не втримавши рівновагу, він упав із даху вниз.

- Дякую! Ти знову вчасно! - почула вона схвильований вигук Стефана.

А тим часом лицарям і так було непереливки. Пірати тиснули їх. Антоній і Стефан відступали й були вже близько від Софії. А підкріплення до бандитів усе прибувало.

- Шансів відбити таку навалу у нас немає, - усвідомила дівчина, - може, нам час спробувати дістатися якось до замку? - промайнула в неї думка.

В цю хвилину на очах у дівчини велична брама замку поволі зачинилася.

- Брама у королівський замок вже зачинена! - гукнула вона лицарям.

Тож всім трьом стало без слів зрозуміло, що шлях до відступу було їм відрізано.

- Вежа міської варти! - раптом вигукнув Антоній, - швидко тікаймо туди, іншого виходу у нас немає! 

Вежа знаходилась зовсім неподалік. Тож Софія перша стрімко шмигнула туди. За нею, прикриваючи один одного, забігли Стефан і Антоній.

- Потрібно забарикадуватися! Одного засуву мало! Поки я вартуватиму біля дверей, швидко щось знайдіть! - вигукнув Стефан.

Софія й Антоній почали похапцем зносити, хто що бачив. В хід пішли старі тумби, стіл і стільці. Коли все, що змогли притягнути, підпирало двері, лицарі та Софія на мить видихнули.

- Софіє, я був не правий що до тебе, - раптом сказав Антоній. - Без твоєї допомоги ми б стільки не протримались.

- Дякуємо, що залишилась і допомогла, - додав від себе Стефан.

- Рада, що все ж була корисною, - відповіла Софія, відчуваючи в серці відгомін останніх, написаних для неї у книзі, слів.

- Підозріливо мені те, що слабо пірати атакують нас. Неначе з усього натовпу з того боку дверей кілька бандитів залишилось, - замислено зауважив Антоній.

- Треба подивитись, що на площі робиться. Щось важливіше привернуло їх увагу. Ходімо на дах, глянемо, що там відбувається, - запропонував Стефан.

Вони втрьох побігли сходами вверх.

На даху був маленький оглядовий майданчик. Софія з лицарями сховалися там за зубцями вежі. Вони, мов заворожені, споглядали, як центральна площа Мейолли перетворилась на піратський мурашник. Піратів було повно. І звисока друзям було добре видно, як із віддаленіших кварталів сюди наближаються ще кілька ватаг. Напевно, всі гуртувалися до спільної атаки на замок. Де-не-де внизу Софія помічала чоловіків з арбалетами, у чорних масках і чорній шкіряній броні. Вони трималися трохи осторонь.

- І що тепер будем робити? - запитала лицарів дівчина.

Стефан і Антоній похмуро дивилися на центральну площу рідного міста.