Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 29

Теодор 

Маленька фігурка зникає за каменями храму. А я знову повертаюсь до духів. Не знаю, наскільки вистачить моєї магії. Я й так тримаюсь значно довше, ніж за звичай. Певно близькість храму додає сил. 

Зап’ястя стискає батіг сили. Перехоплюю його зручніше, відчуваю, як магія  струменіє по венах, по шкірі. 

Вони нападають усі разом. Пас лівою ― й довгі пагони з-під землі затягують у потойбіччя першу трійку. Двоє зліва не здатні перетнути межу Клейвоанта. 

Чи думав я колись, що звичайна допитливість і відчай, що змусив порушити закон та заглибитись у знання драодів саме так стануть у пригоді. Адже просто розважався, коли вигадував численні кари вітчиму, та фантазував, що б міг з ним зробити за кожне знущання, яке довелось терпіти з дня у день. 

А потім на війні мої знання згодились. Там свій закон, свої правила. І все що допомагає здолати ворога ― неосудне. 

Там нікого не цікавить, хто я, чий нащадок, звідки в мене такі вміння. Головне, що мій підрозділ живе довше, людей втрачає менше, а полонених бере більше. Про секрет знали лиш Леола і Ріган… 

Ще двійко пірнули під землю. Від їх пронизливих криків закладає вуха. Рука починає тремтіти. Лівою допомагаю. Земля між мною й ними вспучується гребенем. Стебла підземних рослин ховаються. Духи на мить завмирають. Колихаються зловісно, наче проводять ритуал. А може просто чекають, чи не з’являться знову пекельні пагони потойбічної лози. 

Це закляття вигадав Клейвоант, і раніше, я не думав, що воно знадобиться. Просто був зачарований тонким плетивом магії, вишуканим рішенням. Що може бути логічніше ― вгамовувати духів за допомогою потойбічних стражів, що охоронять вхід до підземних палат смерті. 

Переводжу подих. За спиною тривожно пирхає Ворон. Скоро мій відпочинок завершиться, а закляття лоз вичерпало себе. І я не уявляю, як буду спиняти цю навалу. 

Погляд повзе по землі. Де торкаються духи ― зів’яла трава, висохлі пагони дерев та кущів. Вони висмоктують все живе, що трапляється на шляху. Це дає їм сили рухатись далі. Те саме спіткає мене, як тільки бодай одна з тіней торкнеться. А вони чують життя, воно їх манить, приваблює наче бджолу солодкий нектар. А від енергії мага їх буквально розпирає. І я знаю рішення: поки вони будуть зайняті мною, Женя встигне відкрити портал. Іншого виходу немає. 

Й сам ступаю на зустріч. Вони злітаються як кажани. Холодний подих пробирає до кісток. Перший доторк обморожує до самісінького нутра, і я відчуваю, як терпне долоня. 

― Женя… Женя… ― думаю тільки про неї. 

Вона повинна вижити. Повинна дістати камінь. Загадати бажання. Гленн буде жити, а моя сонячна дівчинка повернеться додому. Там вона буде в безпеці. Там до неї не доберуться, не зможуть використати в власних цілях, не запроторять до лікарні. Там з неї не будуть знущатись. А Ріган і Зої подбають про Сета і Гленна. 

Холод добирається до серця. Здається, кров в жилах перетворюється на лід. І так боляче. Наче ріжуть ножами. Нутро викручує, відчуваю як кришаться зуби від того, що міцно стулив щелепи. 

Викликаю образ Жені в думках. Тільки вона ще тримає на цьому світі, дає сили чіплятись за крихти свідомості, за краплю життя, що жевріє десь глибоко в душі. Уявляю її золоте волосся, тендітні плечі… Іскорки в очах. Зухвалі відповіді та нестримність. Її беззахисність і зворушливість. Й водночас силу та безстрашність.

Її ніжну шкіру, її аромат, її доторки, поцілунок...

Спогади наче просочуються крізь греблю. Коли поцілувала мене, щось виникло на краю свідомості. Щось важливе, що я забув. І картав себе. А тепер раптово згадав. Згадав ту ніч. І її ніжність. І те, як відкрито себе дарувала. Згадав тендітне тіло, палкі поцілунки. Як я міг забути? Забути, стерти те, про що мріяв щодня!

Долоні поколює. Мені жарко попри холод. Я відчуваю її тепло біля серця. 

Моя Женя… 

Здається вимовляю вголос. І раптом крижана рука відпускає серце. Розплющую очі. Привиди відступають, задкують до лісу, й розчиняються у пітьмі. 

Вдихаю на повні груди. Не вірю, що живий. 

Повертаюсь до каменів храму. І в останній момент перехоплюю її погляд. Мені здається, вона прощається. 

Бездумно крокую. Не знаю для чого? Щоб спинити? Втримати? Не дозволити вступити в портал… Але за мить серед каменів лиш одна Королева. Тривожно б’є себе по ногах хвостом. 

― Вона встигла! Вона пройшла! 

Груди розпирає від суперечливих емоцій. Ворон тихо підходить, торсає мордою в плече. Машинально погладжую його по носу.

― Будемо чекати, друже. Женя повернеться… 

А якщо не повернеться, ― подумки додаю, ― то я знайду спосіб, як її повернути. Бо серце скуте кригою привидів не йде ні в яке порівняння з тим, який біль відчую від того, що її втратив.

***

Женя

Портал за спиною лопається з тихим тріском, як величезна мильна бульбашка. І замість різнобарвної мерехтливої ​​плівки в отворі видніється глуха стіна, наче там і не було ніколи ні лісу, ні галявини, ні Теодора зі страшними тінями.

Мені не залишається нічого іншого, як йти вперед. Благо — у комірках на стінах яскраво горять смолоскипи, і дорога досить добре освітлена. Вимощена каменями підлога, висока стеля, що губиться в пітьмі, кам'яні стіни — складається відчуття, що я потрапила в якийсь древній середньовічний замок.

Цей незвичайний коридор веде мене не прямо, а весь час трохи завертає вліво, немов я справді перебуваю в вежі якоїсь фортеці, і закінчується високими дерев'яними дверима, оббитим залізними химерними кованими прикрасами. Велика кругла ручка у вигляді скрученої в кільце змії, що кусає свій хвіст, відполірована до блиску — видно відвідувачі тут бувають досить часто.

З побоюванням торкаюся холодного металу і тягну кільце на себе. Тяжка дубова стулка з тихим скрипом піддається і трохи прочиняється, на більше у мене явно не вистачає сил. Щілина виходить не широка, але я цілком можу протиснутися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍