Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Підхоплюю її і оцінююче зважую в руці. М-да, людину подібна зброя якби й не зупинила, то відлякала точно. Але проти привидів вона малоефективна і навіть марна. Хоча чим чорт не жартує.

— Тео! — знову кричу, незрозуміло на що сподіваючись. Цілком усвідомлюю, що він, найімовірніше, не в змозі мені зараз допомогти. Озирнутися назад, щоб побачити, що з ним поки що немає жодної можливості. Здається, як тільки я відведу очі від привидів, що обступили мене, і повернуся до них спиною, вони тут же кинуться на мене.

Стук копит не одразу долинає до моєї свідомості, я навіть не встигаю пискнути, як чоловіча рука хапає комір і кидає поперек сідла перед собою. Чорну блискучу від поту шерсть Ворона впізнаю відразу, і переляканий вигук грудкою застряє в горлі. Прийшов...

Коли до каменів храму залишаються лічені кроки, а привиди нас уже майже наздоганяють, Тео м'яко спускає мене на землю.

— Біжи, — тихо наказує. — Скоро Північ. Я їх затримаю й одразу ж за тобою.

Слухняно киваю, але не в змозі зрушити з місця. Закушую губу, розуміючи, що зараз не слушний час, тільки не зробити цього не можу... Беруся рукою за луку сідла, вкладаю ногу в стремено і, підстрибнувши, стаю на секунду на одному рівні з Емереєм. Швидко цілую його в губи, доки не встигла передумати, а адреналін у крові зашкалює додаючи сміливості. Потім різко зістрибую і кидаюся до рятівного каміння.

— Женя-а-а! — Його голос схожий на рик.

Ще раз оглядаюсь і розумію, що він усе згадав, а його погляд нічого доброго мені не обіцяє. Та тільки часу вже зовсім не лишилося. Переляканим зайцем заскакую на майданчик, оточений кам'яними брилами, вишикуваними у формі величезних арок.

Тут також не спокійно. Гул з-під землі лякає не менше, ніж злісні тіні, з якими зараз бореться Емерей. Земля під ногами м'яко вібрує і здригається. Повітря наповнене якимись незрозумілими, жахливими завиваннями. Камені теж починають тремтіти, підхоплюючи та передаючи звукові вібрації один одному, як камертон. Вони ніби виконують якийсь дикий, моторошний танець.

Підходжу до найближчої арки й простягаю руки, згадуючи тренування в бібліотеці. Знову відчуваю свербіж та поколювання в пальцях. А коли воно стає нестерпним, відпускаю свою силу на волю, навіть ні на хвилину не дозволяючи собі засумніватися у своїх здібностях.

Час завмирає як по команді, і гул, і вітер, і Королева, що тихо пофиркує, стоячи віддалік. А от проріз арки навпаки наповнюється раніше незримим райдужним сяйвом, наче на гладку поверхню калюжі хтось вилив трохи бензину, і тонка плівочка переливається на сонці, як небесна веселка.

Востаннє із завмерлим від хвилювання серцем озираюсь на Теодора. Тіні навколо нього починають відступати та танути. Він, ніби відчуваючи мій погляд, скидає голову і зустрічається зі мною очима.

— Прощавай, — кажу я одними губами, знаючи, що він не почує, не побачить, і крокую в портал.

Від автора

Мої любі, далі книга викладатиметься без відпочинку до самісінького кінця. Ми вже на фінішній прямій (залишилось близько 10-12 розділів), але ще деякі питання залишились нез’ясованими. Відпочивайте перед фінальним ривком та готуйтесь до марафону продовжень. А ще, якщо не важко, насипте трохи зірочок за старання автору, за регулярність, об’ємні проди та просто, якщо хочеться. Буду неймовірно вдячна!

З любов’ю, ваша Олеся❤

П.С. І не забудьте підписатись на автора. Для вас уже готується неймовірна новинка!