Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

— Авжеж, то я.

У мовчанні його було щось загрозливе. Робін поспіхом розповіла свою байку про компенсацію, яку Брокбенк, можливо, отримає, якщо погодиться зустрітися. Коли Робін замовкла, він не відповів. Робін тримала себе у руках: Венеція Галл — панянка самовпевнена і не спішитиме заповнювати паузу. Але тріск телефонної лінії між ними лякав її.

— А як ви ото про нас дізналися, га?

— Ми натрапили на ваше досьє під час вивчення...

— І що ви ото там вивчали?

Звідки у Робін це відчуття загрози? Брокбенк аж ніяк не може бути поруч; проте вона уважно роздивлялася все навколо. Залита сонцем гарна вулиця була безлюдна.

— Ми вивчали подібні отримані поза бойовими діями травми в інших військовослужбовців,— провадила вона, жалкуючи, що говорить таким тоненьким голоском.

Знов мовчанка. З-за рогу з’явилася машина і поїхала в її бік.

«От чорт»,— з відчаєм подумала Робін, зрозумівши, що за кермом — навіженець-батько, за яким вона мала б стежити непомітно. Коли Робін розвернулася до машини, Тато-Вар’ято глянув їй просто в обличчя. Робін нахилила голову і повільно пішла геть від школи.

— І що мені ото тепер робити, га? — запитав Ноель Брокбенк в її вусі.

— Чи можемо ми зустрітися і поговорити про вашу історію? — спитала Робін. У неї аж у грудях боліло, так сильно калатало серце.

— Та ви ж наче читали ту історію? — озвався він, і в Робін аж волоски на шиї стали сторчма.— Скотина на ім’я Кемерон Страйк влаштувала нам травму мозку.

— Так, я це пам’ятаю з вашого досьє,— задихано відповіла Робін,— але важливо дати свідчення, щоб ми могли...

— Свідчення?

Пауза — раптом дуже небезпечна.

— Ви там не шпиги?

Північанка Робін Еллакотт зрозуміла; а от лондонка Венеція Галл — заледве. «Шпигами» на півночі називали поліцію.

— Не... прошу? — спитала вона, з усієї сили імітуючи ввічливий подив.

Тато-Вар’ято зупинив машину біля помешкання колишньої дружини. За мить виходять його сини разом з нянькою — підуть гратися до друзів. Якщо батько до них підійде, Робін має зробити фото. Вона провалює роботу, за яку платять гроші; треба фіксувати дії Тата-Вар’ята.

— Поліція,— агресивно пояснив Брокбенк.

— Поліція? — перепитала Робін, досі стараючись розігрувати суміш подиву і цікавості.— Звісно, ні.

— Точно? Певна?

Розчахнулися двері помешкання дружини Тата-Вар’ята. Робін побачила руде волосся няньки, почула, як відчиняються дверцята машини. Змусила себе говорити здивованим, ображеним тоном.

— Абсолютно певна. Містере Брокбенк, якщо ви не зацікавлені...

Рука, що тримала телефон, трохи спітніла. А тоді він заскочив її зненацька, сказавши:

— Ну гаразд, зустріньмося.

— Чудово,— мовила Робін; нянька виводила двох маленьких хлопчиків на тротуар.— Де вас шукати?

— У Шордичі,— відповів Брокбенк.

Кожнісінький нерв у Робін ніби задзвенів. То він у Лондоні!

— Отже, де б вам було зручно...

— Що то за звук?

Нянька кричала на Тата-Вар’ята, який наступав на неї та на дітей. Один з його синів почав ридати.

— О, та я, власне... сьогодні моя черга забирати синів зі школи,— відповіла Робін, перегукуючи ґвалт й плач.

Знову мовчанка на тому боці. Практична Венеція Галл точно порушила б її, але Робін паралізував страх — безпідставний, повторювала вона собі.

А тоді Брокбенк заговорив голосом таким загрозливим, якого вона ще не чула — головно тому, що він жебонів словами, так близько притуливши губи до телефону, що ніби дихав їй у вухо.

— Маленька, а я тебе не знаю?

Робін спробувала відповісти, але не змогла зронити жодного звуку. Зв’язок обірвався.