Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

— Так, якщо виграємо справу,— відповіла Робін.— Чи можу я спитати...

— А як ви про нього дізналися?

— Натрапили на досьє містера Брокбенка, коли досліджували інші...

— А багато грошей?

— Залежить від ряду факторів,— глибоко зітхнула Робін.— А де містер Брокбенк?

— На роботі.

— Можна спитати, де...

— Я скажу, щоб він вам подзвонив. На цей номер, так?

— Так, будь ласка,— відповіла Робін.— Я буду в офісі завтра з дев’ятої години.

— Венеція... як там вас, кажете?

Робін ще раз назвала їй ім’я.

— А, ну гаразд. Скажу, щоб подзвонив. Бувайте.

Ідучи до метро, Робін подзвонила Страйку, щоб розповісти новини, але в нього було зайнято.

Поки Робін спускалася під землю, настрій у неї погіршувався. Метью, мабуть, уже вдома. Відчуття було таке, ніби вона бачила свого колишнього нареченого дуже давно, і тепер лячно було бачитися знову. Поїзд ніс Робін у бік домівки, і настрій ставав дедалі гіршим. Робін шкодувала, що не має обґрунтованої підстави не повертатися, але неохоче корилася даній Страйку обіцянці: не ходити поночі.

За сорок хвилин вона прибула на станцію «Вест-Ілінг». Жахаючись, Робін пішла у бік квартири, і тут з другої спроби їй вдалося додзвонитися до Страйка.

— Оце ти молодець! — вигукнув він, коли Робін повідомила, що успішно додзвонилася на номер Брокбенка.— Кажеш, у жінки лондонська вимова?

— Гадаю, що так,— відповіла Робін і вирішила, що Страйк упустив дещо важливе,— і схоже, що маленька донька.

— Так. Мабуть, тому Брокбенк там і ошивається.

Робін чекала на більшу занепокоєність через дитину, біля якої опинився відомий ґвалтівник дітей, але ні; Страйк умить змінив тему.

— Я щойно розмовляв по телефону з Гейзел Ферлі.

— З ким?

— Це сестра Келсі, пам’ятаєш? Яка хоче зі мною зустрітися. Я з нею побачуся в суботу.

— О,— відповіла Робін.

— Раніше не вийде — Тато-Вар’ято повернувся з Чикаго.

І добре, бо Вторак нас вічно не годуватиме.

Робін не відповіла. Вона все думала про малу, яка перша взяла слухавку. Реакція Страйка на цю новину її розчарувала.

— З тобою все гаразд? — спитав Страйк.

— Так,— відповіла Робін.

Вона дійшла до кінця Гастингс-роуд. На диво, розмова зі Страйком тільки ще більше її засмутила. З деяким острахом Робін рушила до дверей своєї оселі.

Можна було і не перейматися. Метью повернувся з Мессема вже не тим Метью, який щогодини благав Робін поговорити з ним. Він ліг спати на дивані. Протягом наступних трьох днів вони сторожко обходили одне одного. Робін трималася з холодною ввічливістю, Метью — з показною відданістю; іноді доходило до пародії. Він спішив помити за нею чашку щоразу, як Робін допивала чай, а у вівторок уранці шанобливо спитав, як справи на роботі.

— Ой не треба,— тільки й відказала Робін і повз нього рушила до дверей.

Мабуть, вирішила вона, рідні порадили йому відступити, дати їй час. Вони поки що не обговорювали, як саме скажуть усім, що весілля скасовано: Метью явно не прагнув такої розмови. День у день Робін сама ніяк не могла почати її. Іноді вона питала себе: чи не вказує це боягузтво на потаємне бажання знову надягнути заручну каблучку? В інші моменти була певна, що не хоче починати через утому, через небажання вступати у (як вона розуміла) найтяжче і найбільш болісне протистояння з усіх. Треба зібрати сили перед кінцевим розривом. І хай як мало ентузіазму вона виявляла до запланованого маминого візиту, Робін підсвідомо сподівалася набрати сили й упевненості від Ліндиного товариства, щоб здійснити те, що має.

Троянди на столі повільно всихали. Ніхто не дав собі клопоту поставити їх у воду, тож квіти тихо померли у целофановій обгортці, в якій прибули; але Робін на роботі не було, а Страйк, який час до часу заходив до офісу по речі, гадав, що недоречно буде викидати їх — чи листівку, якої так ніхто і не прочитав.

Після минулого тижня, коли Робін і Страйк повсякчас спілкувалися, вони повернулися до звичного графіку, за якого бачилися рідко і по черзі стежили за Платиною і Татом-Вар’ятом, який повернувся з Америки й умить узявся переслідувати малих синів знову. У четвер удень по телефону було обговорено питання про те, чи не варто Робін знову набрати Ноеля Брокбенка, бо той так і не передзвонив. Трохи подумавши, Страйк сказав, що Венеція Галл як успішна юристка має й інші справи.

— Якщо до завтра так і не подзвонить, тоді передзвони. На той час мине вже цілий робочий тиждень, а його подружка могла й номер загубити.

Коли Страйк поклав слухавку, Робін знову заходилася блукати по Едж-стріт у Кенсингтоні, де проживали рідні Тата-Вар’ята. Ці місця аж ніяк не покращували настрій Робін. Вона вже почала шукати в інтернеті нове житло, але всі варіанти, які можна було собі дозволити на зарплатню від Страйка, були навіть гірші, ніж вона боялась; окрема кімната у спільному помешканні — найкраще, на що можна було сподіватись.

Ошатні будинки навколо, перебудовані у вікторіанську добу зі стаєнь, мали блискучі двері, в’юнкі рослини з лапатим листям, ящики для квітів на підвіконнях і яскраві розсувні вікна; все це свідчило про затишне і заможне життя, на яке сподівався Метью, коли ще гадав, що Робін пристане на більш прибуткову кар’єру. Вона йому повсякчас казала, що до грошей їй байдуже — чи принаймні що гроші турбують її менше, ніж його,— і це була правда. Але тільки дуже дивна людина (думала Робін) змогла б ходити серед цих гарненьких тихих будиночків і не порівнювати їх зі злиднями, в яких жили інші — з тими «строго веганськими оселями, мобільний дозволено лише в межах вашої кімнати», що їх вона собі могла дозволити; чи з тією кімнаткою завбільшки як шафа у Гекні, де «дружні й приємні сусіди радо ПРИЙМУТЬ ТЕБЕ НА БОРТ!»

Знову задзвонив мобільний. Робін потягнула телефон з кишені плаща, гадаючи, що то Страйк, але тут аж у животі закрутило: Брокбенк. Глибоко зітхнувши, Робін відповіла.

— Венеція Галл.

— Юристка, га?

Робін не уявляла, який голос чекає почути. Той чоловік у її уяві набув монструозного вигляду: ґвалтівник дітей, головоріз із видовженою щелепою, розбитою пляшкою і удаваною (на Страйкову думку) амнезією. Голос у Брокбенка був низький, а акцент, хай не такий сильний, як у його близнючки,— виразно барровський.

— Так,— відповіла Робін.— Ви