Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

27.3

Чекати… Легко сказати. Усередині все перевертається від поганого передчуття. І справа не в тому, що я сумніваюся в силі та вміннях Сіварда, просто щось тисне зсередини, роз'їдає, наче іржа, змушуючи нервово заламувати руки.

― Можеш відпустити мене, ― хрипко говорю. ― Куди я подінусь…

Кадір розтискає обійми й проводить долонею по спині в заспокійливому жесті.

― Все буде гаразд, Кас…

― Угу… ― зітхаю.

Роззяви не поспішають розходитися, тупцюють, тихо перемовляючись, стріляють у нашу сторону зацікавленими поглядами. Але підійти ближче і розпитати подробиці поки що не наважуються. І на цьому спасибі.

― Нумо збиратися, ― тихо кажу переляканій, Тенті. ― Все одно завтра їхати…

Ми акуратно складаємо в коробку пряжу, що залишилася, ховаємо у футляри гачки, змотуємо сукно.

Побачивши, що більше розваг не передбачається, натовп потихеньку розбрідається, і прилавок Кадір розбирає вже на самоті, а не під цікавими поглядами роззяв.

Сівард повертається, коли в казанку вже булькає напівготова каша, випаровуючи приголомшливий аромат. До неї ще додаються підсмажені на багатті ковбаски. А на десерт сусіди пригостили нас смачними ласощами. Вони чимось нагадують чак-чак, який я шалено любила в дитинстві. Але попри цей невеликий бенкет, у мене нутрощі скручуються у вузол, а до горла підкочує нудота.

Як тільки чоловік вступає у коло світу, підскакую як ужалена. Але завмираю, пильно вдивляючись у його обличчя. Вишукую щось в його очах. Проте він, як завжди, незворушний.

― Сіварде ... ― Нарешті видавлюю.

Я не думаю, звісно, що чоловіки місили один одного до кривавої каші, або жбурлялися пульсарами ― все ж таки не той вік і чин. Та й наражати на небезпеку оточуючих, застосовуючи магію, навряд чи стали б. Сівард так точно. Але як тоді вони розбиралися? І чим, зрештою, ці розбірки завершились.

― Більше він тебе не потурбує, ― каже чаклун.

З похмурим таким виглядом каже. І руку потирає. Напевно, все-таки кулаками вони помахали трохи… Можливо… Але раз колишній чоловік цілий і неушкоджений, то мене тепер інше непокоїть. Тон, з яким було вимовлено це повідомлення.

― Не потурбує? ― скептично задираю брову.

Невже настільки серйозно покалічив? Каор хоч може пересуватися?

― Ми йдемо ховати труп? ― уточнюю.

Сівард не посміхається. І це відверто непокоїть.

Плюхаюся назад на колоду, що служить нам лавкою.

Він підходить, сідає поряд. Мені дуже хочеться ось прямо зараз притиснутися до нього, обійняти щосили ― я так переживала. Але я зчеплю руки в замок до побілілих кісточок і не можу навіть повернути голови. Лише відчуваю напругу, що пробігає ознобом по шкірі.

― Говори...

Знизує плечима.

― Я зробив те, що вважав за потрібне. Він погрожував тобі. І він би не зупинився.

Повертаю голову і зустрічаюся поглядом із крижаними сірими очима.

― Я сказав йому, що подав прохання королю про відновлення шлюбу.

― Ти це зробив?

На кінчиках пальців поколюють крижані голочки.

― А ти як думаєш, Касі?

Дивиться з цікавістю. І я не знаю, що відповісти. Хіба я знаю Сіварда настільки глибоко, щоб впевнено стверджувати ― він на таке не здатний? Не за моєю спиною. Не після тієї розмови у заплави... Але дурне серце твердить саме це.

― Ти вирішив знову замість мене? ― ледве чутно видавлюю.

― Я зробив усе, щоб він і близько до тебе не підійшов. Я бачив, на що він здатний. І знаю про нього набагато більше, ніж ти можеш собі уявити. Повір, перед ним ти беззахисна. Навіть, якщо брати до уваги джерело і цього дуже талановитого хлопця, ― киває у бік притихлого Кадіра.

Напружено кусаю губи.

― Касі, ти мені не байдужа.

 Торкається моєї щоки, змушуючи подивитися в очі.

― Я не хочу, щоб з тобою сталося щось погане. А Каор на це здатний. Я задіяв деякі свої зв'язки й хоч не можу стверджувати напевно, але, гадаю, до того, що сталося з твоїми судами, він міг бути причетний. Доказів наразі немає. Але ми знайдемо, будь певна. Я також підозрюю, що це він, замаскувавши під нещасний випадок, убив моїх людей, мага та керуючого, які поспішали до тебе.

― І прорив, коли ти мало не загинув, ― продовжую думку…

Киває, не відриваючи погляду.

― То ти подав прохання? ― знову питаю.

― На це запитання ти сама можеш відповісти… А я голодний, як вовк.

В очах чаклуна з'являється лукава посмішка. Не встигаю я обуриться, як він легенько цілує мене в губи й повертається до казанка.

― Чим сьогодні будуть пригощати героя, що прийшов з битви? ― Запитує, потираючи долоні.

Біля багаття ми затримуємось довго. Начебто хочемо насититься цим вільним вечором на природі, затишним потріскуванням полум'я, відлунням табору та атмосферою свободи. Зоряне небо обіцяє ясну погоду та теплий весняний день. Десь далеко звучать журливі романтичні мотиви якоїсь пісні. Вони відгукуються в серці дивною тугою і тихим сумом. Мою долоню знаходить рука Сіварда, і ми сидимо в темряві біля вогню, закинувши голови й спостерігаючи за оксамитовим куполом неба. Мені здається я так і засинаю там, на колоді, схиливши голову на плече чаклуна під тихі наспіви та ледь чутні розмови ― Кадір із Сівардом обговорюють щось на рахунок вдосконалення захисту нашого фургона, вирішивши його трохи посилити та підправити. Злегка прокидаюся лише коли чаклун підхоплює мене на руки, щоб вкласти на лежанку, а потім знову пірнаю в лагідні обійми сну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍