Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

27.2

***

Знаю, що він нічого не зробить. Але від колишнього опікуна струмує невидимою хвилею загроза, і  десь глибоко всередині тривога б'є гучним набатом.

― Просто був неподалік, ― гмикає, окидаючи недбалим поглядом ятку, трохи уважніше придивляючись до блокнота з ескізами.

Поспішно хапаю начерки та ховаю під прилавок.

― Ну-ну, Касі… Милі малюнки… Не помічав раніше за тобою подібну фантазію…

― Ви багато чого не помічали, ― складаю руки на грудях.

Шпилька досягає мети. У очах колишнього опікуна з'являється колючий блиск. Каор опускає долоні на прилавок і, навалившись на нього, подається до мене.

― Ти маєш рацію, я був дуже неуважний. Це моя помилка, ― на його щоках грають жовна. ― І тепер мене пожирає провина. Дочка мого найкращого друга, як брудна злиденна простолюдинка стоїть за убогим прилавком і торгує килимами.

Невловимим рухом він хапає мою руку і тягне до себе.

― А тобі, Касі, варто сказати тільки слово… Просто попросити…

― Не буду я нічого просити! ― Насилу вириваю долоню і відступаю на крок.

― Уперта отже? ― скидає брову. ― Горда?

Задираю підборіддя.

― Яка вже є.

Каор знову тягнеться до мене, але не встигає і пальцем зачепити, як одразу ж відлітає. А я помічаю за його спиною розлюченого Сіварда.

З губ зривається зляканий зойк. Я відверто боюся, що ці двоє покалічать один одного. Очі чаклуна метають блискавки. Мені здається, що він готовий роздерти колишнього опікуна голими руками.

Відчувши, що пахне смаженим, довкола вже починає збиратися натовп роззяв. Кмітливіші збирають з прилавків товар і ховають якомога далі, здогадуючись, що особливо тендітне може ненароком в колотнечі постраждати.

― Господи, леді, що зараз буде! ― охає Тента.

І звідки взялася? Ще хвилину тому не було. Хоча я цілком могла не помітити. Весь цей час не відривала погляд від чоловіків. Поки що між ними нічого не відбувається. Тільки погляди, якими обмінюються ці двоє, здається, здатні вбивати не гірше за мечі. Але в повітрі витає напруга та відчуття близької сутички. І мої нерви не витримують. Потрібно негайно припинити це, поки не стало занадто пізно.

Я, не роздумуючи, рвусь уперед. Але на моєму плечі стискаються чиїсь пальці.

Різко смикаю рукою, але звільнитися не виходить.

― Стій, Касю! ― різко наказує Кадір.

Повертаюся, почувши голос друга.

― Що ти робиш? Як “стій”? ― здивовано підіймаю брови. ― Хіба не бачиш? Вони ж повбивають один одного! ― у розпачі вигукую, і знову рвуся вперед.

Але друг непохитний.

― Касі, зупинись! ― повторює. ― Вони самі розберуться. А жінкам не місце у чоловічих суперечках!

― Що ти таке кажеш? ― ледве не схлипую. ― А що як хтось постраждає? Ти глянь на них. І це все через мене!

― Через тебе. Але й не зовсім… ― перехоплює мене за талію друг, щоб я не кинулася в бійку. ― Вони мають розібратися. Це у природі чоловіків. Не треба принижувати їх своїм втручанням. Невже ти хочеш зганьбити Сіварда, показавши всім, що він не може захистити свою жінку.

Ні… ― судомно хитаю головою і безвольно обм'якаю. ― Мені просто… Кадір… Я Боюсь…

― Знаю, люба. Але ти нічого не можеш вдіяти. Тим більше, вони вже зникли.

― Як зникли? ― кліпаю очима.

А чоловіків справді вже немає на тому місці. Адже буквально секунду тому стояли... Свердлили один одного вбивчими поглядами.

― Ти ж не думала, що твій чоловік особисті питання вирішуватиме тут, тішачи натовп? ― хмикає Кадір.

― І що тепер робити? ― розгублено питаю.

Ось куди могли подітися двоє наділених магією чоловічих особин?

― Чекати…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍