Джоан Роулінг - Шовкопряд, Джоан Роулінг

Філіппінка без слова повернулася до кухні.

Чомусь інтер’єр Тайтбарн-гаузу лише посилив неприємне запаморочення, яке відчувала Робін. Тут було просторо і зовсім не було стін.

Другий поверх, куди вели гвинтові сходи зі сталі й скла, звисав з високої стелі на товстих металевих кабелях. Було видно Нардове величезне двоспальне ліжко, вкрите ніби чорною шкірою, а на цегляній стіні над ним — якесь велетенське розп’яття, ніби з колючого дроту. Робін поспішно опустила очі, відчувши навіть сильнішу нудоту.

Меблі на нижньому поверсі являли собою головно куби з чорної та білої шкіри. Вертикальні сталеві батареї розмежовувалися примхливо простими книжковими полицями з дерева й металу. Головною оздобою нещільно умебльованої кімнати була скульптура з білого мармуру в натуральну величину: янго-лиця на камені, частково розтята, так що видно було половину черепа, частину внутрішніх органів, кістку в нозі. Робін, не здатна відірвати погляд, побачила її відкриті груди: горбики жирових кульок, прикріплені до кругових м’язів, схожих на мембрану гриба.

Абсурдно відчувати нудоту, коли розтяте тіло зроблене з холодного чистого каменю, з нечуттєвої білості — нічого спільного з гнилою тушею, чиє зображення зберігається в телефоні Страйка... не думай про це... треба було попросити Страйка лишити хоч одне печиво... на лобі й верхній губі в Робін виступив піт.

— Що з тобою? — різко спитав Страйк. З виразу облич чоловіків Робін зрозуміла, що колір її шкіри сильно змінився; до страху, що зараз вона знепритомніє, домішався сором за те, що вона обтяжує Страйка.

— Вибачте,— неслухняними губами вимовила Робін.— Довга поїздка... якщо я можу попросити склянку води...

— Е... пречудово,— сказав Чард таким тоном, ніби води було обмаль.— Неніто?

Жінка в чорному повернулася.

— Панна бажає склянку води,— мовив Чард.

Неніта жестами запросила Робін йти за нею. Входячи до кухні, Робін почула, як милиці видавця негучно стукотять за нею по дерев’яній підлозі. Краєм ока вона помітила сталеві стільниці, білі стіни, молодого філіппінця, що його вони підвозили, який щось мішав у великій сковороді, а тоді виявила, що сидить на низькому табуреті.

Робін подумала була, що Чард пішов за нею пересвідчитися, що все гаразд,— та коли Неніта всунула їй у руку холодну склянку, Робін почула, що говорить він десь над нею.

— Дякую, що полагодив ворота, Менні.

Молодий чоловік не відповів. Робін почула, як віддаляється стукіт Чардових милиць, як коливаються половинки подвійних дверей.

— То я винний,— сказав до Чарда Страйк, коли видавець повернувся до нього. Він дійсно відчував провину.— З’їв усі запаси, які вона взяла в поїздку.

— Неніта може її погодувати,— відповів Чард.— Сядьмо?

Слідом за ним Страйк зайшов за мармурову янголицю, що туманно відбивалася в полірованому дереві підлоги, і на своїх чотирьох милицях вони рушили на інший край кімнати, де чорна металева грубка розливала приязне тепло.

— Чудове помешкання,— прокоментував Страйк, опускаючись на один з чорних шкіряних кубів і кладучи поруч милиці. Комплімент був нещирий; Страйк полюбляв утилітарний затишок, а в оселі Чарда все було поверхове, напоказ.

— Так, я тісно співпрацював з архітекторами,— виявив трохи ентузіазму Чард.— Там майстерня,— вказав він на інші непомітні двері,— і басейн.

Він теж сів, витягнувши перед собою ногу в грубому чобітку з застібками.

— Як це сталося? — спитав Страйк, киваючи на поламану ногу.

Чард кінцем милиці вказав на гвинтові сходи з металу і скла.

— Боляче,— мовив Страйк, змірявши поглядом висоту падіння.

— Тріск пролунав по всьому будинку,— з дивним задоволенням повідомив Чард.— Я навіть не думав, що можна насправді почути, як це відбувається. Будете чай чи каву?

— Від чаю не відмовлюся.

Страйк побачив, як Чард ставить здорову ногу на невелику мідну пластинку поруч з кріслом. Легко натиснув — і з кухні знову вийшов Менні.

— Будь ласка, чаю, Менні,— мовив Чард з теплотою, якою його звичні манери не відрізнялися. Молодий чоловік знову пішов, такий самий похмурий.

— То Сент-Майклз-Маунт? — спитав Страйк, вказуючи на маленьку картину біля грубки. Це було наївне мистецтво, картина на дошці.

— Пензля Альфреда Волліса,— відповів Чард, знову виявляючи ентузіазм.— Простота форм... примітивно, наївно. Мій батько знав його. Волліс усерйоз узявся до живопису тільки на сьомому десятку життя. Ви знаєте Корнволл?

— Я там виріс,— сказав Страйк.

Проте Чардові цікавіше було говорити про Альфреда Волліса. Він знову відзначив, що живописець знайшов своє покликання лише на схилі літ, і почав розповідати про роботи художника. Повної відсутності інтересу до предмету з боку Страйка він не помітив. Чард не любив зорового контакту. Очі видавця ковзали від картини до різних точок у великому цегляному приміщенні, й на Страйка він дивився хіба що випадково.

— Ви щойно повернулися з Нью-Йорка, так? — спитав Страйк, коли Чард замовк, щоб набрати повітря.

— З триденної конференції, так,— відповів Чард, і спалах ентузіазму згас. Він ніби повторював кліше, говорячи: — Часи складні. Поява електронних пристроїв для читання змінила правила гри. Ви читаєте? — прямо спитав він у Страйка.

— Іноді,— відповів Страйк. У нього в квартирі лежав пошарпаний томик Джеймса Еллроя, який він планував дочитати уже чотири тижні, але в більшість вечорів був надто утомлений,

щоб читати. Його улюблена книжка лежала в коробці на сходах; мала двадцять років, і Страйк давно в неї не зазирав.

— Нам потрібні читачі,— пробурмотів Денієл Чард.— Більше читачів. Менше авторів.

Страйк придушив бажання дорікнути: «Ну, принаймні одного ви якраз здихалися».

Повернувся Менні. Він ніс прозору склопластикову тацю на ніжках, яку поставив перед роботодавцем. Чард потягнувся налити чай у високі чашки з білої порцеляни. Страйк відзначив, що його шкіряні меблі не видавали жодних неприємних звуків, але вони, мабуть, і коштували вдесятеро більше. Чардові долоні на звороті здавалися такими самими роз’ятреними й болючими, як і на вечірці, а в ясному верхньому світлі, яке лилося з-під підвісного другого поверху, він виглядав старшим, ніж здаля; років шістдесят, мабуть,— але темні глибоко посаджені очі, яструбиний ніс і тонкі губи надавали йому сурової краси.

— Він забув молоко,— мовив Чард, оглядаючи тацю.— Ви додаєте молоко?

— Так,— відповів Страйк.

Чард зітхнув, але замість знову натиснути мідну пластинку на підлозі, сам зіп’явся на здорову ногу й милиці й попрямував до кухні, лишивши Страйка задумливо дивитися йому вслід.

Люди, які працювали з ним, вважали Денієла Чарда ексцентричним, хоча Ніна назвала його пронозливим. Його некерований гнів через «Бомбікса Морі» Страйку видався реакцією надмірно вразливої людини