Джоан Роулінг - Шовкопряд, Джоан Роулінг

Нарешті Робін загальмувала, повністю контролюючи машину; потягнула важіль, а обличчя в неї було таке саме біле, як сніг, що налипав на лобове скло.

— Там, у «сивіку», була дитина.

Страйк і слова не встиг сказати, як вона вже вибігла, ляснувши дверцятами.

Він відкинувся на крісло і спробував дотягнутися до милиць. Ніколи раніше Страйк не відчував себе інвалідом так гостро. Ледь встигши витягнути милиці на переднє сидіння, він почув сирени. Крізь засніжене заднє скло Страйк роздивився блимання синього світла. Приїхала поліція. А він був одноногим тягарем. Страйк закинув милиці на заднє сидіння і вилаявся.

За десять хвилин Робін повернулася до машини.

— Все гаразд,— видихнула вона.— Малий не постраждав, він у дитячому кріслі. Водій вантажівки в крові, але притомний...

— Аз тобою все гаразд?

Робін трохи трусилася, але усміхнулася.

— Так, нормально. Я просто боялася, що побачу мертву дитину.

— Зрозуміло,— кивнув Страйк і глибоко вдихнув.— Де ти в біса навчилася так водити?

— О, та просто ходила на поглиблені уроки,— знизала плечима Робін, прибираючи з обличчя мокре волосся.

Страйк дивився на неї.

— Давно?

— Невдовзі після того, як покинула університет. Я... я тоді мала складний період і майже не виходила з дому. То тато вигадав. Я завжди любила машини. Це в мене таке хобі,— додала вона і ввімкнула запалювання.— Іноді, коли я вдома, то їду на ферму попрактикуватися. У мого дядька поле, і він мені дозволяє там ганяти.

Страйк усе дивився на неї і дивився.

— Ти точно не думаєш, що варто трохи почекати, поки...

— Та ні, я їм лишила моє ім’я й адресу. Треба їхати.

Вона увімкнула передачу і м’яко вивела машину на трасу. Страйк не міг відвести очей від її спокійного профілю; Робін знову уважно дивилася на дорогу, її руки розслаблено й упевнено лежали на кермі.

— Шофери в армії водять гірше,— повідомив він їй.— Люди, які возять генералів, яких навчено виводити машини під вогнем...— Страйк озирнувся на вузол з машин, який тепер перегороджував дорогу.— Не розумію, як ти нас звідти витягнула.

Через аварію Робін навіть не думала зронити сльозу, але тепер від похвали мало не заплакала, мало не розслабилася. З великим зусиллям вона звела емоції до легкого смішка і сказала:

— Ти ж розумієш, що якби я загальмувала, нас би занесло просто в цистерну?

— Так,— відповів Страйк і теж розсміявся.— Навіть не знаю, нащо я таке сказав,— збрехав він.

29

There is a path vpon your left hand side, That leadeth from a guiltie conscience Vnto a forrest of distrust and feare,—

Thomas Kyd, The Spanish Tragedie[35]

Попри аварію, в яку вони мало не потрапили, до девонширського містечка Тівертон Страйк і Робін прибули одразу по дванадцятій. Навігатор повів Робін за тихі сільські будиночки, густо укриті блискучим білим снігом, за охайний місток, перекинутий через річку кольору кременю, за церкву шістнадцятого сторіччя, неочікувано величну, на іншому кінці міста, і до автоматичних воріт, які трохи відстояли від дороги.

Красивий молодий філіппінець у парусинових туфлях і завеликому пальті намагався відчинити їх вручну. Помітивши «ленд-крузер», він жестами попросив Робін опустити скло.

— Замерзло,— лаконічно пояснив він.— Почекайте хвилинку, будь ласка.

Довелося чекати п’ять хвилин, поки філіппінець розморозить ворота і розчистить сніг — той усе падав і падав,— щоб дати воротам місце відчинитися.

— Вас підвезти до будинку? — спитала Робін.

Філіппінець заліз на заднє сидіння, поруч з милицями Страйка.

— Ви друзі містера Чарда?

— Він на нас чекає,— ухильно відповів Страйк.

Поїхали довгою звивистою доріжкою, і «ленд-крузер» легко долав хрусткі сніжні замети, які з’явилися за ніч. Лискуче темно-зелене листя рододендронів обабіч доріжки сніг не тримало, тож під’їзд до будинку здавався чорно-білим: густі крони стіною підступали до білого, ніби пудрою присипаного шляху. Перед очима в Робін попливли спалахи світла. Снідала вона дуже давно, а все печиво поїв Страйк. Відчуття запаморочення й ніби нереальності не полишило її й тоді, коли Робін вийшла з «тойоти» і звела очі на Тайтбарн-гауз, що стояв край латочки темних дерев, які з одного боку підступали дуже близько до будинку. Масивну довгасту споруду спланував архітектор-авантюрист: замість половини даху було скло; другу половину вкривали сонячні панелі. Дивлячись угору, де будівля ставала геть прозорою, ніби голий скелет на тлі яскравого світло-сірого неба, Робін відчула навіть сильніше запаморочення. І пригадала моторошне фото на Страйковому телефоні, склепіння зі скла й світла, під яким лежало понівечене тіло Квайна.

— Що з тобою? — занепокоївся Страйк. Вона раптом сильно зблідла.

— Все нормально,— відповіла Робін, прагнучи не втратити свій героїчний статус у його очах. Глибоко вдихнувши морозне повітря, вона слідом за Страйком, який на диво вправно переміщувався на милицях, пішла гравійною стежкою до входу в будинок. їхній молодий пасажир зник без слова.

Двері відчинив сам Денієл Чард. На ньому була якась ніби ренесансна сорочка зі стоячим комірцем з шовку кольору шартрез і широкі лляні штани. Подібно до Страйка, Чард був при милицях, на лівій нозі мав іммобілізаційний чобіток. Він глянув на порожню холошу Страйка і кілька довгих болісних секунд ніби не міг відірвати погляду.

— А ви, мабуть, гадали, що то у вас проблема,— сказав Страйк, простягаючи руку.

Жарт не дійшов. Чард не усміхнувся. Аура незграбності, яка оточувала його на вечірці, і тут не зникла. Він потиснув Страйкову руку, не дивлячись йому у вічі, і привітав гостей такими словами:

— Я весь ранок чекав, що ви скасуєте візит.

— Та ні, якось дісталися,— не до речі відповів Страйк.— Це моя помічниця, Робін, вона мене привезла. Сподіваюся...

— Ні, сидіти надворі під снігом їй не можна,— без великої теплоти сказав Чард.— Заходьте.

Він позадкував на милицях, щоб дати гостям переступити за поріг, на відполіровану дерев’яну підлогу медового кольору.

— Зніміть взуття, коли ваша ласка.

З подвійних дверей у цегляній стіні праворуч з’явилася філіппінка середніх літ і міцної статури, з зібраним у вузол чорним волоссям. Вона була вбрана у все чорне, а в руках тримала два білі лляні мішечки, в які Робін і Страйк, вочевидь, повинні були покласти своє взуття. Робін свої черевики віддала; відчуваючи п’ятами дошки підлоги, вона почувалася дивно вразливою. Страйк так і лишився стояти на своєму єдиному черевику.

— О,— мовив Чард, знову витріщаючись на відсутню ногу.— Ні, гадаю... Гадаю, Неніто, що містерові