Елізабет Гілберт - Місто дівчат

родичками, або відразу до столика містера Вінчелла. Або одне, або друге, бо я звідси йти не збираюся. Раджу відразу провести нас до містера Вінчелла, бо я і так там опинюся — байдуже, щó мені для цього доведеться зробити або хто втратить свою роботу, намагаючись мене зупинити.

Мене досі дивує, чому молоді чоловіки так сильно бояться недбало вбраних літніх жінок із суворими голосами, але це правда: вони бояться їх як вогню. (Напевно, ті нагадують їм про їхніх рідних матерів, монахинь або вчительок з недільної школи. А травма від давніх сварок і прочуханів надто глибока.)

Джеймс і Нік перезирнулися, ще раз глипнули на Олів, а тоді одностайно вирішили: «Хай уже буде так, як хоче та хитра бестія».

Нас провели просто до столика містера Вінчелла.

Олів сіла біля знаменитого чоловіка, а мені показала жестом стати за її спиною. Її куце тіло стало немовби щитом між мною і найнебезпечнішим у світі репортером. А може, вона просто хотіла відсторонити мене якомога далі від розмови, щоб я не могла нічого бовкнути і зіпсувати її тактику.

Вона відсунула Вінчеллову попільничку й поклала перед ним папку.

— Я прийшла поговорити про ось це.

Вінчелл відкрив папку і віялом розклав фотографії на столі. Я вперше їх побачила, хоч детально роздивитися не змогла. Але й того було досить. Двоє дівчат і чоловік, які сплелися в обіймах. І без деталей було зрозуміло, щó там відбувалося.

Він знизав плечима.

— Я їх бачив. І заплатив за них. Нічим не можу допомогти.

— Я знаю, — сказала Олів. — Наскільки я розумію, ви надрукуєте їх у завтрашньому вечірньому випуску.

— Послухайте, леді, а що ви взагалі за одна?

— Мене звати Олів Томпсон. Я керую театром «Лілея».

Видно було, як рахівниця у його голові щось швидко підрахувала й видала йому потрібний результат.

— Це та діра, де показують «Місто дівчат», — сказав він, запалюючи нову цигарку від ще не згаслого вогника попередньої.

 — Так, — підтвердила Олів. (Слово «діра», яким щойно назвали наш театр, її не зачепило, хоча, зрештою, хто б із цим сперечався?)

— Хороший спектакль, — мовив Вінчелл. — Я його похвалив.

Йому, напевно, хотілося почути подяку за це, проте Олів була не з тих жінок, які дякують наліво й направо — навіть у цій ситуації, коли вона, по суті, приповзла до Вінчелла на колінах.

— А що то за зайчик ховається за вами? — запитав він.

— Моя небога.

Ага, значить, ми далі граємо за цим сценарієм.

— Хіба їй ще не пора спатки? — Вінчелл оглянув мене з голови до ніг.

Я вперше опинилася так близько від нього, і мені це зовсім не сподобалося. Він був високим чоловіком за сорок з яструбиним носом, гладенькою, мов у немовляти, шкірою і підборіддям, яке раз у раз сіпалося. Вбраний у темно-синій костюм (вигладжений на кант) і небесно-блакитну оксфордську сорочку, взутий у коричневі броґи і зі стильним сірим фетровим капелюхом на голові. Він був заможний і впливовий — і саме такий мав вигляд: заможного і впливового. Його руки не знаходили собі місця, але очі, спрямовані на мене, були на диво спокійні. Погляд хижака. Якби мене не діймали хвилювання про те, коли ж він випустить із мене тельбухи, я б назвала його вродливим.

Та вже за мить Вінчелл відвів від мене погляд. Я не змогла втримати його зацікавлення. Він швидко мене роздивився й оцінив — жінка, молода, без зв’язків, без впливу — і махнув на мене рукою, бо користі з мене не було жодної. Олів показала пальцем на одну з фотографій, які лежали перед нею:

— Джентльмен на цих знімках одружений із нашою зіркою.

— Я прекрасно знаю, хто він такий, леді. Артур Вотсон. Бездарний випивака. Тупий, як мішок зі соломою. Судячи з цього знімка, бігати за спідницями йому вдається ліпше, ніж грати на сцені. Дружина добряче йому вріже, коли побачить ці фото.

— Вона вже їх бачила, — сказала Олів.

Тепер Вінчелл не на жарт роздратувався.

— Але де ви їх дістали? От що мене цікавить. Ці фотографії — моя власність. І що то ви собі придумали — ходите й показуєте їх кожному зустрічному? Ви що, квитки продаєте на їхній перегляд?

Олів промовчала, втупившись у Вінчелла своїм найсуворішим поглядом.

Підійшов кельнер. Запитав, чи не бажають леді чогось випити.

— Ні, дякую, — відповіла Олів. — Ми непитущі. (Той, хто опинився б коло мене і почув би, як у мене тхнуло з рота, одразу спростував би її слова.)

— Якщо ви хочете, щоб я не дав цю історію до друку, можете про це забути, — сказав Вінчелл. — Це новина, а я репортер. Правдиві новини чи ні, цікаві чи не дуже — я не маю іншого вибору, як їх друкувати. А ця новина і правдива, і цікава. Чоловік Едни Паркер Вотсон волочиться з двома курвами? Що ви хочете від мене, леді? Щоб я сором’язливо розглядав свої черевики, поки знаменитості запалюють з артистками просто посеред П’ятдесят другої? Я не люблю писати про одружені пари, і всі це знають, але якщо люди так по-дурному поводяться, то чого ви від мене хочете?

Олів далі свердлила його льодяним поглядом.

— Хочу, щоб ви мали хоч дрібку порядності.

 — А ви не така проста, як здається. Вас нелегко налякати, еге ж? По-моєму, я вже здогадуюсь, хто ви така. Ви працюєте на Біллі й Пеґ Б’юеллів.

— Маєте рацію.

— Диво дивне, що той ваш нікудишній театрик досі працює. Звідки ви берете глядачів, рік за роком? Ви що — платите, щоб вони до вас ходили? Підкуповуєте їх?

— Ми їх змушуємо, — сказала Олів. — Пропонуємо їм першокласні розваги, а вони мусять приходити і дякують нам за них, купуючи квитки.

Вінчелл засміявся, забарабанивши пальцями по столу, і нахилив голову.

— А ви мені подобаєтеся. Хоч і працюєте на того вошивого самозакоханого Біллі Б’юелла. Холоднокровна ви людина. Були б мені доброю секретаркою.

— Ви вже маєте прекрасну секретарку, сер, в особі міс Роуз Біґмен — жінки, яку я вважаю своєю подругою. Навряд чи вона зрадіє, коли ви наймете мене.

Вінчелл знову засміявся.

— Та ви знаєте про всіх більше за мене!

Але його сміх тут же стих — очі його так і не засміялися.

— Послухайте, леді, я нічим не можу вам допомогти. Мені шкода, що вашій зірці доведеться це все пережити, але я все одно дам цю історію в друк.

— Я не прошу, щоб ви її не давали.

— То чого ви тоді хочете від мене? Я вже запропонував вам