Елізабет Гілберт - Місто дівчат

— Я хочу, щоб ви не друкували у своїй газеті прізвища оцієї дівчини, — Олів знову тицьнула на фотографії. Вони були зняті якихось кілька годин (і кілька століть) тому, і на одній з них була я — із закинутою в екстазі головою.

— Чому б то я мав не друкувати її прізвища?

— Бо вона невинна.

— Цікаво ж вона це показує.

Він знову засміявся тим своїм холодним, неприємним сміхом.

— Яка різниця, назвете ви ім’я цієї бідолахи у своїй газеті чи ні. Історія від того не зміниться, — зауважила Олів. — Бо інші двоє, які влипли в цей скандал, — публічні особи, актор і артистка. Люди вже знають їхні імена. Поринувши у світ розваг, вони розуміли, на який ризик ідуть, і знали, що публіка пильно за ними стежитиме. Ваша історія їх, звісно, зачепить, але вони оговтаються від цієї травми. Це все — частина слави. Але оця дівчинка, — Олів тицьнула пальцем на моє розпашіле лице на фото, — проста студентка з хорошої сім’ї. Її це звалить з ніг. Надрукувавши її прізвище, ви поставите хрест на її майбутньому.

— Постривайте, те дитя на фотографії — то вона? — Вінчелл показав на мене.

Коли він націлив на мене свого пальця, я відчула себе так, наче то кат вихопив мене з натовпу засуджених до страти.

— Так, — відповіла Олів. — Вона моя небога. Чемна дівчина. Вчиться в коледжі Вассара.

(То вже було занадто: я, звісно, відвідувала коледж Вассара, але сумніваюся, що хтось міг закинути мені те, що я там вчилася.)

Вінчелл не зводив з мене погляду.

— Тоді якого дідька ти не в коледжі, дитино?

У ту хвилину я пошкодувала, що не там. Мені здалося, що мої ноги от-от підкосяться, а легені перестануть вдихати повітря. Я ще ніколи так охоче не тримала рота на замку. Стояла і щосили вдавала із себе виховану дівчинку, яка вивчала літературу в хорошому коледжі і зовсім не була п’яна — роль, до якої того вечора я була зовсім не готова.

— Вона приїхала до міста погуляти, — сказала Олів. — А сама з маленького містечка, з порядної сім’ї. Недавно зв’язалася з трохи підозрілою компанією. З чемними дівчатками постійно таке стається. Вона помилилася, от і все.

— І ви хочете, щоб я не здирав з неї шкуру через це.

— Так. Саме про це я вас і прошу. Нехай та історія іде в друк, якщо так треба — навіть із фотографіями. Тільки не вказуйте прізвища цього невинного дівчати.

Вінчелл знову перебрав знімки. Тицьнув на той, де мої губи пожирали лице Селії, а рука, наче змія, обвила Артура Вотсона за шию.

— Сама невинність, — сказав він.

— Її спокусили, — відповіла Олів. — Вона вчинила по-дурному. З будь-якою дівчиною таке може статися.

— А за які ж то я гроші, по-вашому, купуватиму дружині й доньці норкові шуби, якщо перестану публікувати плітки, бо, як бачите, невинні люди чинять по-дурному?

— У вашої доньки гарне ім’я, — ні з того ні з сього ляпнула я.

Звук мого голосу шокував мене. Я справді не збиралася нічого казати. Слова самі вилетіли з мого рота. Вінчелл та Олів теж здригнулися, почувши мій голос. Олів крутнулася й сердито на мене глянула, а Вінчелл здивовано відкинувся на спинку крісла.

— Тобто? — перепитав він.

— Ми не просили тебе відкривати рота, Вівіан, — сказала Олів.

— Тихо, — цитьнув на неї Вінчелл. — Що ти сказала, дівчино?

— У вашої доньки гарне ім’я, — повторила я, не маючи сили відвести погляд. — Валда.

— Звідки ти знаєш мою Валду? — запитав він.

Якби я мала розум в голові чи була здатна вигадати цікаву історію, я б, напевно, відповіла по-іншому, але в такому наляканому стані я змогла видушити із себе тільки правду.

— Мені воно завжди подобалося. Розумієте, мого брата звати так само, як вас — Волтер. Мого прадіда по мамі теж звали Волтер. Ім’я моєму братові дала бабця. Вона хотіла, щоб воно лишилося в родині. Бабця слухала всі ваші програми на радіо, бо їй подобалося ваше ім’я. І читала всі ваші колонки. Ми разом їх читали, у «Ґрафік». Волтер — то було улюблене ім’я моєї бабці. Вона дуже зраділа, коли ви назвали своїх дітей Волтером і Валдою. Бабця змусила моїх батьків назвати мене Вівіан, бо це ім’я починається на ту саму літеру, що й Волтер.

Та коли ви назвали свою доньку Валдою, вона пошкодувала, що й мене так не назвали. Гарне ім’я, сказала вона, і хороший знак. Ми слухали всі ваші випуски «Години танцю від Лакі Страйк». Бабці дуже подобалося ваше ім’я. Вона шкодувала, що мене не назвали Валдою. Вона була б щаслива.

У мене вичерпувалися сили — і сяк-так зліплені докупи речення, — та й узагалі, що за дурниці я плела?

— Її хтось просив читати лекцію? — спитав Вінчелл, знову тицьнувши на мене пальцем.

— Не звертайте уваги, — сказала Олів. — Вона хвилюється.

— Це на вас, леді, мені не треба звертати уваги, — відповів він Олів і вкотре спрямував свій крижаний погляд на мене. — Десь я тебе вже бачив, дитино. Ти ж бувала тут колись, правда? У компанії Селії Рей, правда?

Я кивнула — усе, тепер точно кінець. В Олів опустилися плечі.

 — Так я й думав. Це сьогодні ти прийшла вбрана так гарно й мило, як невинна принцеса, але я пам’ятаю тебе інакшою. Я бачив, щó ти виробляла в цій залі. А тепер ти хочеш переконати мене, що ти порядна дівчина. Зухвало, нічого не скажеш. Слухайте сюди, ви двоє: я вас розкусив. Тепер я розумію, чого ви домагаєтеся — ви тиснете на мене, а я ненавиджу, коли на мене хтось тисне.

Він показав пальцем на Олів.

— Мені тільки одне неясно: навіщо ви так стараєтеся врятувати це дівчисько? Та кожна душа в цьому клубі підтвердить, що ніяка вона не слабкодуха незайманка, і я точно знаю, що вона не ваша небога. Та ви, курва, узагалі з різних країн. У вас навіть акцент різний.

— Ні, вона моя небога, — стояла на своєму Олів.

— Дитинко, ця леді — твоя тітка? — прямо запитав мене Вінчелл.

Мене жахала думка про те, щоб йому збрехати, але й казати правду теж було страшно. Я не знайшла кращого рішення, як вигукнути «Вибачте!» і розплакатися.

— О люди добрі! У мене вже голова тріщить! — поскаржився він. А тоді простягнув мені свою хустинку і сказав: — Сядь, дитино. Через тебе я схожий на мерзотника. Я хочу, щоб біля мене плакали тільки артистки й старлетки, яким