Елізабет Гілберт - Місто дівчат

Він запалив дві цигарки й одну з них простягнув мені.

 — Чи ти не тільки не п’єш, а й не куриш? — цинічно посміхнувся він.

Я з вдячністю взяла цигарку і, схлипуючи, кілька разів затягнулася, ковтаючи дим.

— Скільки тобі років? — запитав Вінчелл.

— Двадцять.

— Уже доросла, мала б знати, куди лізти не слід. Хоча такі, як ти, все життя встряють у щось дурне. Слухай, ти казала, що читала мої колонки у «Ґрафік». А хіба ти не була для них трохи замала?

Я кивнула.

— Моя бабця дуже вас любила. Вона читала мені вголос ваші колонки, коли я була ще дитина.

— Дуже мене любила, кажеш? І що саме їй так подобалося? Ну, крім мого прекрасного імені — про нього ми вже вислухали твій незабутній монолог.

То було просте запитання. Я добре знала бабцині смаки.

— Їй подобався ваш жаргон. Подобалось, коли ви писали, що хтось «спарувався» з кимось замість «одружився». Подобалися скандали, які ви затівали. Ваші театральні рецензії. Бабця казала, що ви по-справжньому дивилися вистави і переймалися ними, не те що інші критики.

— То все вона казала, та ваша стара бабця? Ну молодчина. І де ж та геніальна жінка тепер?

— Померла, — відповіла я і мало не розплакалася знову.

— Шкода. Не люблю втрачати відданих читачок. А що той твій брат, якого назвали на мою честь? Волтер. Що з ним за історія?

Не знаю, звідки Волтер Вінчелл узяв, що мого брата назвали на його честь, але сперечатися мені зовсім не хотілося.

— Мій брат Волтер служить на флоті. Вчиться на офіцера.

— Сам зголосився?

— Так, — відповіла я. — Він покинув Прінстон.

— Ось хто нам зараз потрібний, — сказав Вінчелл. — Такі хлопці, як він. Багато хоробрих хлопців, які добровільно підуть воювати з Гітлером, а не чекатимуть, поки їм хтось скаже. Гарний він хлопчина?

— Так, сер.

— Ще б пак, з таким ім’ям.

Підійшов кельнер запитати, чи ми чогось бажаємо, і я вже була за малесенький крок від того, щоб замовити подвійний джин з тоніком, суто за звичкою, але, на щастя, мені вистачило здорового глузду вчасно стриматися. Кельнера звали Луї. Колись я з ним цілувалася. Добре, що він начебто мене не впізнав.

— Послухайте, — сказав Вінчелл. — Забирайтеся звідси обидві. Через вас мій столик виглядає дешево. Я взагалі не розумію, як ви сюди пробралися в такому вигляді.

 — Ми підемо, але після того, як ви нас запевните, що в завтрашній газеті не надрукують прізвища Віві, — сказала Олів, яка завжди знала, де можна ще трохи підтиснути.

— Агов, леді! Ви підходите до столика номер п’ятдесят у «Лелеці» і розказуєте мені, що вам треба? Ще такого не було, — огризнувся Вінчелл. — Я нічого вам не винен. Ні в чому іншому я вас запевнити не можу.

Він повернувся до мене.

— А тобі я б радив не лізти більше туди, куди не просять, хоч я знаю, що ти не послухаєш. Вердикт лишається незмінним: ти, дівчинко, зробила паскудство і тебе піймали на гарячому. Напевно, то не перше твоє паскудство, але досі тобі щастило не спалитися. Що ж, сьогодні твоєму везінню настав кінець. Волочитися з чужим мужиком і лесбійкою, яка аж пищить, так хоче скочити в ліжко, — поганенький сценарій для дівчини з порядної сім’ї. У майбутньому ти накоїш ще більших дурниць. Повір, я трохи знаюся на людях. Тому скажу тобі тільки одне: якщо така «чемна» дівчинка, як ти, валандатиметься з такою курвегою, як Селія Рей, то їй доведеться навчитися захищати саму себе. Стара карга, яка біля тебе сидить, уже мене дістала, але пороху, я так бачу, їй не бракує, раз вона так за тебе воює. Не розумію тільки, чому вона так переймається і чим це ти на таке заслужила. Але віднині, дівчинко, воюй за себе сама. А тепер забирайтеся звідси — обидві, бо ви мені тільки вечір псуєте. Відлякуєте від мене важливих людей.

Розділ двадцятий

Наступного дня я переховувалася у своїй кімнаті. Чекала, що Селія прийде додому і ми поговоримо про те, що сталося, але вона так і не з’явилася. Я не спала вночі, і мої нерви геть розхиталися. Здавалося, що до мозку хтось причепив тисячі дзвоників, які теленькали всі нараз. Я до смерті боялася наткнутися на когось — насамперед на Едну, — тому не ризикнула вийти на кухню на сніданок чи на обід.

Пополудні я вислизнула з театру, щоб купити газету й прочитати Вінчеллову колонку. Я розгорнула її просто біля кіоску, змагаючись із березневим вітром, який хотів вихопити погані новини з моїх рук.

На сторінці красувалося фото: Артур, Селія і я, в обіймах.

Контури мого лиця були розмиті — важко було сказати напевне, що то я. (У поганому освітленні всі гарненькі брюнетки виглядають однаково.) Зате обличчя Артура й Селії було видно ясно, мов удень. Мабуть, головними тут були вони.

Я голосно ковтнула слину й змусила себе прочитати цей текст.

Цитата з колонки Волтера Вінчелла у газеті «Нью-Йорк Дейлі Міррор», вечірній випуск, 25 березня 1941 року:

 Ось вам приклад неджентльменської і непорядної поведінки від такого собі «містера Една Паркер Вотсон».

Якщо однієї жінки ненаситному британцю замало, то, може, хай його зігріють дві американські артисточки, що скажете?.. Так і є, ми піймали Артура Вотсона в той гарячий момент, коли він виціловувався біля входу у «Прожектор» із Селією Рей, своєю партнеркою з «Міста дівчат», і зі ще однією довгоногою жителькою Лесбосу… Прекрасний спосіб збавити час, містере, поки ваші земляки гинуть на війні з Гітлером… Оце так видовище влаштували вчора ввечері на тротуарі!.. Сподіваюся, ці троє дурноверхих купідончиків досхочу набавилися перед камерами, бо всі, хто має мізки в голові, розуміють: ось іще один зірковий шлюб, який скоро «перекроять»!

…Напевно, учора ввечері Артур Вотсон дістав добрячого прочухана від своєї дружини… Кепський день в родині Вотсонів! Ліпше б цілий день валялися в ліжку! Бігме кажу!

«Довгонога жителька Лесбосу».

Без прізвища.

Олів мене порятувала.

Десь близько шостої вечора у двері постукали. Прийшла тітка Пеґ — така ж позеленіла й перестрашена, як я.

Сіла на ліжко, де валявся мій одяг.

— От лайно, — вона вимовила це так, ніби ми справді по вуха сиділи в лайні Ми довго мовчали.

— Що ж, дитинко, напаскудила ти добряче, — врешті сказала вона.

— Пробачте мені.

 — Та перестань. Я не збираюся читати тобі моралі. Але проблем тепер маємо повно.