Елізабет Гілберт - Місто дівчат

— Пробачте, будь ласка, — повторила я.

— Та ж кажу тобі, перестань. Будеш вибачатися перед іншими. Мені твоїх вибачень не треба. Але поговорити нам є про що. По-перше, я хочу повідомити тебе, що Селію звільнено.

Звільнено! Я вперше чула, щоб когось звільняли з «Лілеї».

— Але куди вона піде? — запитала я.

— Піде собі деінде. На ній поставлено крапку. До побачення. Я сказала, щоб прийшла забрати свої речі сьогодні ввечері під час спектаклю. І хочу попросити, щоб тебе не було в кімнаті, коли вона прийде. Зайва метушня мені ні до чого.

Селія нас покидає, а я навіть не зможу попрощатися з нею!

І куди вона взагалі йде? Я точно знала, що в неї не було й копійки за душею. Ні дому. Ні сім’ї. Їй кінець.

— Я не мала іншого виходу, — мовила тітка Пеґ. — Я не збираюся змушувати Едну знову виходити на одну сцену із Селією. А якби я не звільнила ту дівку після того, що вона накоїла, наші актори влаштували б тут придворний переворот. Усі дуже злі. Ми не можемо так ризикувати. Тому я віддала її роль Ґледіс. Та грає трохи гірше, але нічого, впорається. Артура я б теж із радістю звільнила, але Една не дасть. Може, пізніше вона сама його звільнить, але то вже її справа. Мерзотник такий. Але що я можу вдіяти? Вона його кохає.

— То Една ще й сьогодні виступає? — здивувалася я.

— Ну ясно. А чому б їй не виступати? То ж не вона наламала дров.

Я скривилася. Чесно кажучи, я була шокована, почувши, що вона виступатиме. Я думала, що Една десь переховуватиметься — поїде в якийсь санаторій чи принаймні ридатиме за зачиненими дверима. Думала, що спектакль узагалі скасують.

— Вечір їй випаде не з приємних, — сказала тітка Пеґ. — Усі ж читали Вінчелла. Тепер будуть перешіптуватися. Кровожерно на неї витріщатимуться, чекаючи, коли їй підкосяться ноги. Але вона досвідчена акторка, витримає. Ліпше раз пережити і забути — ось як вона налаштована. Шоу має тривати, ну і все таке. Нам пощастило, що вона сильна. Бо якби Една не була така рішуча або не така добра товаришка, то, напевно, пішла б собі геть — і що б ми тоді робили? Добре, що вона вміє не піддаватися, і цього разу теж не піддасться.

Тітка Пеґ запалила цигарку й продовжила:

— А ще я сьогодні мала розмову з твоїм хлопцем, Ентоні. Він хотів усе кинути. Сказав, що йому набридло. Що ми кумаримо його — не знаю, що то означає. І що ти кумариш його найбільше. Я вмовила його лишитися, але нам доведеться більше йому платити, і він висунув ще одну умову: щоб ти перестала «морочити йому голову». Бо ти йому «нападлючила». Казав, що між вами все скінчено. Не хоче більше чути, як ти йому «вичитуєш». Я просто переказую його слова, Віві. По-моєму, я передала всю суть його повідомлення. Не знаю, чи він сьогодні буде в стані добре грати, але скоро побачимо. Олів довго з ним уранці розмовляла, просила його не йти. Ліпше тримайся від нього подалі Вдавай, ніби його нема.

Мене занудило. Селію прогнали. Ентоні більше не хотів зі мною розмовляти. А Една через мене мала виступати перед публікою, яка мріяла побачити, як та впаде на коліна.

Тітка Пеґ сказала:

— Запитаю тебе прямо, Віві. Ти вже давно волочишся з Артуром Вотсоном?

— Я з ним не волочуся. Тільки вчора ввечері. Один-єдиний раз.

Тітка пильно дивилася на мене, немовби визначаючи, правду я кажу чи брешу. Урешті махнула рукою. Може, повірила мені, а може, і ні. Напевно, вирішила, що це й так не має значення. А я не мала сили захищатися. Та й захищати особливо не було що.

— Нащо ти це зробила? — у її голосі було більше подиву, ніж осуду. Коли я відразу не відповіла, вона додала: — Забудь. Причини завжди ті самі.

 — Я думала, що Една крутить з Ентоні, — пробелькотіла я.

— Але це неправда. Я знаю Едну і можу запевнити тебе, що це неправда. Вона ніколи на таке не йшла і не піде. Та й навіть якби це була правда, це ж не причина так поводитися, Вівіан.

— Вибачте, будь ласка, — знову сказала я.

— Цю історію передрукують усі бульварні газети, ти ж знаєш. У всіх містах країни. «Вераєті» напише про це. Усі таблоїди в Голлівуді. І в Лондоні теж. До Олів цілий день видзвонювали репортери — просили про коментар. Біля службового входу стовбичать фотографи. Страшна невдача для такої жінки, як Една, — для жінки з такою гідністю.

— Скажіть мені, що я можу зробити. Будь ласка.

— Нічого, — відповіла вона. — Поводитися скромно, тримати рота на замку і сподіватися, що всі тебе пошкодують. Більш нічого. До речі, я чула, що ви з Олів ходили вчора вночі у «Лелеку».

Я кивнула.

— Не хочу, щоб це прозвучало пафосно, Віві, але ж ти розумієш, що Олів врятувала тебе від катастрофи, правда?

— Розумію.

— Можеш собі уявити, що б тобі сказали батьки? У такому середовищі, як ваше? З такою репутацією? І ще й з фотографіями до того всього?

Я прекрасно могла це уявити. Бо вже уявляла.

— Не зовсім справедливо вийшло, Віві. Усі інші муситимуть прийняти удар на себе — і насамперед Една, тоді як тобі все зійшло з рук.

— Я знаю, — сказала я. — Вибачте.

Тітка Пеґ зітхнула.

— Що ж. Олів знову в ролі рятівниці. Я вже збилася з ліку, скільки разів вона порятувала нас, точніше мене, за всі ці роки. Я більше не знаю такої дивовижної й порядної жінки, як вона. Маю надію, ти їй подякувала.

— Подякувала, — відповіла я, хоч і не була в цьому певна.

— Шкода, що я не пішла з вами, Віві. Але я була в поганій формі. Забагато таких ночей останнім часом. Хлебтала джин, як содову. Навіть не пам’ятаю, як дісталася додому. Але скажу прямо: просити Вінчелла за тебе мала я, а не Олів. Зрештою, я ж твоя тітка. Родинний обов’язок. Було б непогано, якби й Біллі допоміг, але Біллі не пхатиме голову в зашморг ради когось. Та він і не мусив. То було моє завдання, і я його провалила. Мені зле від того всього, дитинко. Треба було пильнувати за тобою.

— Ви ні в чому не винні, — сказала я — і я справді так вважала. — Це все моя вина.

— Ну, зараз