Елізабет Гілберт - Місто дівчат

вже нема чого махати руками. По-моєму, мій запій уже минувся, черговий раз. Кінець завжди однаковий. З’являється Біллі, а за ним веселощі й конфетті. Ми з ним досхочу розважаємося, а потім одного ранку я прокидаюсь і бачу, що поки я валялася непритомна на ліжку, світ перевернувся догори дриґом, а Олів за моєю спиною весь той час намагалася якось розгребти той безлад. Не маю поняття, чому я завжди наступаю на ті самі граблі.

 Я не знала, що їй відповісти.

— Що ж, тільки не падай духом, Віві. Як то кажуть, не кінець світу. Знаю, що в такий день у це важко повірити, але це справді не кінець. Буває й гірше. Деякі люди не мають ніг.

— Мене теж звільнено?

Вона засміялася.

— Звільнено звідки? У тебе ж навіть роботи нема!

Вона глянула на годинник і підвелася.

— І ще одне. Една не хоче бачити тебе сьогодні перед спектаклем. Одягнутися їй допоможе Ґледіс. Але опісля Една таки хоче зустрітися. Вона попросила мене передати тобі, щоб ти прийшла в її гримерку.

— О Боже! — мене знову занудило.

— Рано чи пізно тобі доведеться з нею побачитися. Хай і сьогодні — яка різниця? Щебетати вона з тобою не буде — я вже можу тебе попередити. Але вона має повне право дати тобі прочухана, а ти заслуговуєш його дістати. Іди й перепроси її, якщо вона прийме твої вибачення. Зізнайся в тому, що накоїла. Отримай по заслузі. Що скоріше гепнешся носом об землю, то скоріше почнеш відбудовувати своє життя наново. Принаймні зі мною так завжди було. Послухай стару досвідчену жінку.

Я стояла далеко за останнім рядом і дивилася виставу з темного кутка, де й було мені місце.

Якщо того вечора глядачі прийшли до «Лілеї», аби побачити, як Една Паркер Вотсон знервовано метушитиметься на сцені, то на них чекало розчарування. Бо вона й не думала метушитися. Пришпилену до сцени, наче метелик, сліпучо-білим світлом прожектора, її прискіпливо розглядали сотні очей; про неї перешіптувалися, з неї насміхалися — та вона зіграла свою роль так, як і мала зіграти. Жоден її нерв не здригнувся на потіху кровожерливій юрбі. Місіс Калевала в її виконанні була іронічна, чарівна, безтурботна. Ба більше: того вечора Една рухалася сценою ще граційніше й елегантніше, ніж завжди. Вона трималася з бездоганною упевненістю, а вираз її лиця відображав тільки те, як приємно бути зіркою цього легкого, веселого спектаклю.

Решта виконавців явно хвилювалися — робили щось не те, спотикалися на середині речення, але впевнена гра Едни зрештою додала впевненості і їм. Една була гравітаційною силою, яка того вечора втримувала всіх у стані рівноваги.

А що тримало її рівновагу, уявлення не маю.

У першій дії Ентоні грав агресивніше, ніж завжди, — навряд чи це мені привиділося. Він був не так Везунчиком Боббі, як Боббі Лютим Звіром, однак Една і його зуміла приборкати.

Моя подружка Ґледіс, яка перейняла роль Селії і отримала її костюм, прекрасно виглядала і жодного разу не оступилася в танці. Їй бракувало іронічної, млосної манери, якою так прославилася Селія. Та все ж вона добре впоралася зі своїм завданням, а це було головне.

Артур грав жахливо — зрештою, як і завжди. Єдине, що того вечора він ще й виглядав жахливо. Під очима в нього з’явилися зеленувато-сірі кола. Цілий спектакль він тільки те й робив, що витирав піт з потилиці і витріщався на свою дружину жалюгідним поглядом бабія. Навіть не намагався вдавати, нібито він засмучений. Єдиним порятунком стало те, що його роль значно скоротили і йому бракувало часу на сцені, щоб усе зруйнувати.

Того вечора Една внесла у спектакль одну важливу зміну. Виконуючи свою баладу, вона несподівано змінила позу.

Замість спрямувати обличчя й голос до небес, як зазвичай, вона стала просто на край сцени. Една співала безпосередньо для глядачів: дивилася в залу, вибирала з-посеред юрби тих чи тих людей і співала для них — чи радше до них. Вона не зводила з них очей і, виспівуючи своє серце, спонукала їх першими опускати погляд. Ще ніколи її голос не був такий розкішний і зухвалий. («Цього разу я точно пропáду / І залишусь далеко позáду, / Та все ж варто мені закохатись».) Вона співала так, наче кидала виклик глядачам, одному за одним. Так наче питала їх: невже вам ніколи не було боляче? Невже вам ніколи не розбивали серце? Невже ви ніколи не ризикували заради кохання?

До кінця пісні всі плакали, а вона стояла із сухими-сухісінькими очима і приймала овації. За все життя я так і не зустріла сильнішої жінки.

Я постукала у двері гримерки задерев’янілою рукою.

— Заходь, — сказала Една.

Моя голова була немов ватяна. Вуха позакладало. У роті стояв присмак кукурудзяної крупи, змішаний із запахом цигарок. Очі стали сухі й пекли — від недосипання й плачу.

Я вже добу нічого не їла й думати про їжу не могла. На мені була та сама сукенка, в якій я ходила у «Лелеку». Волосся я від ранку не зачісувала. (Не змогла змусити себе подивитися у дзеркало.) Ноги здавалися відокремленими від решти тіла — я не розуміла, як вони могли самі по собі пересуватися. На якусь мить вони відмовились мене слухати. І тоді я силою зіштовхнула своє тіло з місця, наче людина, що стрибає зі скелі в холодні води океану.

Една стояла перед дзеркалом в ореолі яскравого світла.

Стояла невимушено, склавши руки на грудях. Вона чекала на мене. Досі в костюмі — у тій розкішній вечірній сукні, яку я пошила їй для фінальної сцени багато місяців тому. Мерехтливий блакитний шовк і штучні камінчики.

Я стала перед нею, опустивши голову. Я була набагато вища за цю жінку, але в ту хвилину почувалася пацючихою біля її ніг.

— Може, першою щось скажеш? — озвалася Една.

Що ж, я не зовсім готувалася до цієї зустрічі. Але її пропозиція була насправді не пропозицією, а наказом. Тож я розтулила рота — і звідти почали литися рвані, убогі, недоладні речення. Літургія виправдань серед потоку нікчемних вибачень. Благання простити мені. Відчайдушні обіцянки все виправити. А ще багато боягузливих слів і заперечень. («Це був перший і останній раз, Едно!») Мені соромно про це згадувати, але посеред своєї заплутаної промови я процитувала слова Артура Вотсона про те, що його дружина «любить молодих жеребців».

Я сплела в один клубок усі дурниці, які тільки спали мені на думку, а Една жодного разу не урвала моє