Елізабет Гілберт - Місто дівчат

руки добре вимий з милом. Бо від тебе тхне так, ніби ти щойно з борделю, а такого нам не треба.

Не можу повірити, Анджело, що тепер майже ніхто не пам’ятає, хто такий Волтер Вінчелл. Колись він був наймогутнішою людиною в американській пресі, а отже, одним із наймогутніших чоловіків у світі. Так, він писав про багатих і знаменитих, але й сам був не менш багатим і знаменитим. (А переважно й більш.) Читачі його обожнювали, жертви — ненавиділи. Він створював і руйнував чужі репутації, як тільки йому хотілося — наче хлопчик, який бавиться з піщаними замками. Дехто навіть стверджував, мовляв, саме Вінчелл доклався до того, що Рузвельта переобрали: бо Вінчелл (який палко виступав за те, щоб Америка вступила у війну й перемогла Гітлера) прямо сказав своїм прихильникам голосувати за Рузвельта. І мільйони людей його послухалися.

Довший час Вінчелл славився тільки тим, що торгував брудною білизною і писав доволі різко. Ми з бабцею, певна річ, удвох читали його колонки. Чіплялися за кожне його слово. Він знав усе про всіх. Його щупальці пролазили всюди. 1941 року клуб «Лелека» служив Вінчеллу за контору.

Увесь світ про це знав. Я, звісно, теж, бо десятки разів бачила його там, коли ходила на гульки із Селією. Бачила, як він приймав прихильників, сидячи на своєму троні: за столиком номер п’ятдесят, що його завжди тримали для нього. Вінчелла можна було зустріти у клубі щоночі з одинадцятої вечора до п’ятої ранку. Саме там він займався своїми брудними справами. Саме туди з усіх куточків імперії сповзалися, наче посланці великого хана Хубілая, жителі його королівства: просити про милість чи принести йому чутки, якими він наповнював бездонне черево своєї газетної колонки.

Вінчелл любив товариство гарненьких артисток (хто його не любив?), тому Селія кілька разів сиділа за його столиком. Він знав її ім’я. Вони часто танцювали разом — я бачила це на власні очі. (Хоч що там дядько Біллі про нього казав, а танцював він добре.) Та попри те, що я провела в «Лелеці» не одну ніч, я жодного разу не наважилася підсісти до Вінчелла. По-перше, я не була артисткою, акторкою чи багатою спадкоємицею, тобто не могла чимось його зацікавити. А по-друге, той чоловік лякав мене до смерті — і це при тому, що тоді я не мала жодної причини його боятися.

Що ж, тепер мала.

Дорогою ми з Олів мовчали. Я згорала від страху й сорому і не мала сили щось говорити, а вона ніколи не любила ляпати язиком ні про що. Мушу сказати, що її ставлення до мене не було зневажливим. Вона не читала мені нотацій, хоч і могла.

Ні, тієї ночі Олів була налаштована серйозно. Вона мала конкретну місію і зосередилася на своєму завданні. Якби я не витала в небесах, то мене б зворушило і вразило те, що саме Олів — а не тітка Пеґ чи навіть дядько Біллі — підставила себе під удар заради мене. Але я була надто неуважна, тож не сприймала це як акт милосердя. Я думала тільки про одне: мені кінець.

Уже коли ми виходили з таксі, Олів сказала:

— Щоб ти ні словом до Вінчелла не обізвалася. Ні словом. Поводься чемно й тихо. Це твоє єдине завдання. А тепер ходи за мною.

Коли ми дійшли до входу в «Лелеку», нас перепинило двоє швейцарів, яких я добре знала. Джеймс і Нік. Вони теж мене знали, хоча спочатку не впізнали. Бо для них я була тією чарівною дівчиною, яка завжди крутилася біля Селії Рей, а тої ночі я й близько не була схожа на себе. Я вбралася явно не для танців у «Лелеці». На мені не було ні вечірньої сукні, ні хутра, ні дорогоцінних прикрас, які я позичала в Селії. Навпаки, згідно з настановами Олів про скромність — до яких, на щастя, мені вистачило розуму дослухатися, — я одягнула просту сукенку, в якій приїхала потягом до Нью-Йорка багато місяців тому. І добротне шкільне пальто. З лиця стерла всі сліди косметики. Виглядала я років на п’ятнадцять, не більше.

До того ж тієї ночі я прийшла із зовсім іншою (м’яко кажучи) супутницею, ніж швейцари звикли бачити. Не попідруч із розкішною артисткою Селією Рей, а в товаристві такої собі міс Олів Томпсон — похмурої леді в окулярах у сталевій оправі та у старому коричневому пальті. Вона була як шкільна бібліотекарка.

Ні, як матір шкільної бібліотекарки. Ми точно не були схожими на гостей, які пожвавлять атмосферу закладу на зразок «Лелеки», тож Джеймс із Ніком перегородили дорогу Олів.

— Нам треба побачитися з містером Вінчеллом, — стримано мовила вона. — У терміновій справі.

 — Вибачте, мадам, але нічний клуб повний і ми вже не пускаємо гостей.

Він, звісно, брехав. Якби це ми із Селією — одягнені як із голки — хотіли потрапити всередину, ці двері розчинилися б навстіж так швидко, що мало з шарнірів не злетіли б.

— Містер Шерман Біллінґслі на місці? — незворушно запитала Олів.

Швейцари перезирнулися. Звідки ця миршава бібліотекарка може знати власника клубу Шермана Біллінґслі? Побачивши, що вони завагалися, Олів наполягла:

— Перекажіть, будь ласка, містерові Біллінґслі, що директорка театру «Лілея» прийшла порозмовляти з містером Вінчеллом і що це дуже терміново. Скажіть, що я прийшла від імені його доброї приятельки Пеґ Б’юелл. У нас мало часу. Це стосується ймовірної публікації цих фотографій.

Олів сягнула рукою у свою непримітну картату торбину і витягнула звідти те, що мало стати моєю загибеллю, — жовтаву папку. Вона простягнула її швейцару. То був сміливий хід, але відчайдушні часи вимагають відчайдушних заходів. Нік узяв папку, відкрив її, глянув на знімки і тихенько свиснув. Тоді перевів погляд з фотографій на мене, а тоді знов на фотографії. Щось у виразі його лиця змінилося. Нарешті він мене упізнав.

Звівши брову, він безсоромно вишкірився до мене.

— Давненько ми тебе не бачили, Вівіан. Тепер я розумію чому. Мала чим займатися, еге ж?

Я спалахнула від сорому й водночас зрозуміла: це тільки початок.

— Прошу пильнувати за тим, як ви розмовляєте з моєю небогою, сер, — сказала Олів таким сталевим голосом, що ним можна було б просвердлити дірку у банківському сейфі.

З моєю небогою? Відколи це Олів почала називати мене небогою?

Нік попросив пробачення. Проте Олів ще не закінчила.

— Молодий чоловіче, або проведіть нас до містера Біллінґслі, якому навряд чи сподобається, як грубо ви обійшлися з двома жінками, яких він вважає майже своїми