Зигмунт Мілошевський - Безцінний

— Катування нещасних арабів у печерах Афганістану ти називаєш туризмом? — глузував Кароль, коли всі стояли біля ятки з кебабом і пили каву з одноразових стаканчиків. Обрали це місце, бо воно здавалося найдешевшим із навколовокзальних забігайлівок. Незважаючи на це, кава була з кавоварки і на диво смачна.

— Я називаю туризмом поїздки Європою з наметом і спальним мішком. Ніхто з вас, багатіїв, не мав такого досвіду, це зрозуміло. Але, може, ви чули, що серед бідноти це популярна літня розвага.

— Маємо спати в наметі в середині грудня? — Якби Лоренц підняла брови вище, вони упали б їй на спину. — За температури мінус двадцять градусів?

— У дерев’яному наметі, — спокійно відказав Ґмітрук.

— Stugor, — озвалася Ліза.

— Саме так. Майже в усіх шведських кемпінгах можна винайняти стуґи, тобто дерев’яні хатки. Усередині є лави, пічка із запасом дров, скромно обладнана кухня. А найкраще те, що багато з них перебувають на самообслуговуванні, тобто там не потрібно реєструватися, особливо цієї пори року. Ключ у дверях, можна переночувати та приготувати собі обід; виїжджаючи, треба лише залишити порядок і трохи крон у бляшанці. Власник забігає раз або два на тиждень, аби витерти пилюку, докласти дров і забрати гроші.

— Дерев’яні хати із залізною пічкою й лавами? — Лоренц усе ще сумнівалась.

— Анонімні. Це раз. Дах над головою і тепло. Це два. Для людей без грошей. Це три. Треба лише купити кілька мобільників з оплаченими дзвінками та інтернетом, чотири спальники, трохи консервів і запас potatismos.

— Чого?

— Порошкового картопляного пюре. Воно розкішне, у студентські роки я на ньому й на кетчупі три тижні прожив у Норвегії.

— Гаразд, — утрутився Кароль. — Заховаємось у хаті, і що далі? Проведемо там решту життя, ховаючись від професійних убивць та американських спецагентів плюс хто там іще долучиться до Інтернаціоналу аматорів мистецтва, які захочуть нас прикінчити?

— Передусім у нас буде час, щоб усе обміркувати, — спокійно відповів Ґмітрук. — Я замовлю для нас «ліві» папери з Польщі, щоб ми могли повернутися до країни. Там розповімо про те, що сталося, і, незважаючи ні на що, будемо у більшій безпеці.

Якийсь час мовчки пили каву.

— Ти в цьому впевнений? — запитав Кароль, викидаючи пластиковий стаканчик у кошик.

— У чому впевнений?

— Що у Польщі будемо в більшій безпеці? Може, з якихось причин ми є загрозою для «Дорогого великого союзника» і для НАТО? І нас офіційно наказано розстріляти? А наш міністр оборони у відповідь на інформацію про це віддав честь і сказав: «Yessir»?

На це майор Анатоль Ґмітрук не мав що сказати.

3

У великих кемпінгах можна знайти будинки на вигляд як дачні палаци, двоповерхові дерев’яні оселі з трьома спальнями, каміном, посудомийною машиною та ванною з гідромасажем. Однак великі шведські кемпінги функціонують як готелі. Усміхнена білявка, що спілкується чотирма мовами, паспорт, реєстрація, резервування, блокування коштів на кредитній картці. Сердечно вітаємо наших дорогих гостей і всіх, хто хоче нашпигувати їх свинцем. Ось наші координати GPS, мапу проїзду знайдете в течці.

Тому, йдучи узбіччям дороги до Кольмордена, сумним поглядом проводжали ці люксові хороми, розташовані над затокою Бравікен. Їхня ціль була на краю містечка й аж ніяк не над морем. Знайдена Лізою в інтернеті інформація була така лаконічна, що це місце під назвою Ольґусет, або ж «Дім лося», могло взагалі не існувати. Але існувало: кілька дерев’яних навісів у рідкому лісі, що тонув у мороці, оскільки самотній ліхтар біля воріт давав світла не більше, ніж екран мобільного телефона. Що було — як за хвилину виявилося — сигналом, що на струм могли не розраховувати. Як і на водопровід і вбиральню. Втім, на ділянці була ручна помпа і вигрібний туалет. На дверях туалету було прибито роги лося, що недвозначно пояснювало назву цього курорту. Це місце не було схоже на ті, де зупиняються шведські чи голландські туристи. Радше на ті, де туляться по двоє на одній лаві сезонні робітники з Польщі, а росіяни переховують слов’янських шльондр, привезених спеціально з глибин тундри для знудьгованих шведських чоловіків.

— Не знала я, що в Швеції є такі місця, — прошепотіла Лоренц.

Їй ніхто не відповів. Усі хотіли зайти всередину, сісти, освоїтися, зігрітися, поставити пакети з картопляним пюре, ковбасками та кетчупом, що врізалися в пальці. Щодо цього Анатоль, який явно тужив за молодими роками, був невблаганний. І слушно. Бо й так після закупівлі табірного спорядження їм ледве вистачило грошей.

Двері були відчинені, з другого боку замка стирчав ключ, а на столі лежала інструкція з обслуговування і бляшанка на крони. І нічого більше. Три двоярусні ліжка виглядали як тюремні, за плиту слугувала газова горілка, із посуду було кілька тарілок і виделок, горщик, а також сковорідка. Та найдошкульнішою була стужа. У кімнаті було неймовірно холодно, гірше, ніж назовні, а встановлена під стіною залізна пічка завбільшки з табурет виглядала так, ніби не зможе обігріти навіть шафу.

Погляди Лізи, Зоф’ї й Кароля зупинилися на Анатолеві. Якщо вірити соціологічним теоріям, у кожній групі люди обирають собі роль, яку відіграватимуть. Майорові Ґмітруку випала роль харцера.

За годину набагато комфортніше не стало, проте стало тепліше й по-домашньому приємно. Пічка швидко розігріла маленьке приміщення, кольорові спальні мішки, кинуті на сірі лави, додали їм барв, а пюре з цибулькою і смажені ковбаски, що їх готував Кароль на вечерю, наповнили хату апетитними запахами. Тобто це були запахи найдешевшого їдла з дисконту, яке складалося з насичених жирів і невідомих китайських хімікалій; але їм воно пахло як яловича полендвиця.

Анатоль пошепки розмовляв по телефону, Ліза і Зоф’я сиділи за столом і пили фінське пиво «Лапін Культа», що містило три з половиною відсотки алкоголю. Міцніших напоїв у звичайних крамницях не продавали.

— Мусимо витримати три дні, — мовив Анатоль. — Тоді приїде кур’єр з паперами для нас.

Кароль посипав пюре сіллю, яку вони поцупили в Макдональдсі.

— Не боїшся, — запитав, — що наші грають в одній команді з союзником і лише ми про це не знаємо?

— На цьому етапі ми повинні комусь довіритись, — Анатоль знизав плечима й відкоркував пляшку пива.

— І цим кимось має бути уряд Речі Посполитої? — зазначив Кароль з іронією, здавалося, ніби хотів продовжувати в цьому дусі, але передумав. — Накривайте на стіл, будемо вечеряти.

Перший тост підняли за Стена Борґа. У Лізи в очах стояли сльози, але вона швидко опанувала себе.

— Дякую, — сказала. — Але його пам’ять заслуговує на щось більше, ніж тост.

Решта запитально глянули на