Зигмунт Мілошевський - Безцінний

ніби хотіло сказати: «Ти не дбав про мене, Каролю. Я колекційний екземпляр, а ти мною нехтуєш, ніби я якась Шкода».

— Тільки спокійно, — сказав він. — Сяду й повільно поїду в бік острова, в бік маяка. Біля берега крига міцніша, все буде гаразд.

Його останні слова потонули в лункому тріскоті. Біля коліс з’явилося павутиння тріщин.

— Нічого страшного, тріщинки — то ще не ополонка. — Він підійшов до машини, зачинив усі двері, крім тих, що були з боку водія. — Найважливіше, щоб був у русі, стояння зараз найгірше. Ідіть до острова, там зустрінемось, о’кей?

— Каролю… — Зоф’я поклала йому руку на плече.

— Та знаю, — відмахнувся, причісуючи руками мокре від снігу волосся. — Невже не ясно, що знаю.

Нахилився й увімкнув фари, потім енергійно зачинив дверцята водія, їхнє клацання злилося з какофонією тріскання криги.

— Прощавай, купо бляхи й пластику. Нехай пам’ять про тебе нагадує мені, що слід любити тільки осіб із плоті й крові.

Відчув, як Зося лагідно стискає його за руку, й відповів на цей потиск.

— У найближчий можливий момент поверни, — попрощалася з ними леді-доміна.

Тріснуло ще раз, досить потужно, крига під гарячим важким двигуном луснула, і Феррарі зсунулося гідно, як по рампі вантажівки перед важливими перегонами, у води Балтійського моря, під булькотіння повітря, що виходило зсередини.

Фари ще якусь мить горіли, надаючи сцені шляхетної, фантастичної таємничості наче з книжок Жуля Верна.

Момент вимагав споглядання, міркування й коментарів, але було так холодно, що мовчки попростували в бік недальнього маяка, щоб там знайти сховище. За кілька кроків Ґмітрук зненацька зупинився.

— Ви чули? — запитав.

Крутнувся на п’яті й рушив у напрямку, де вони востаннє бачили світло квадроцикла, який їх переслідував.

Водій не потонув. Йому вдалося допливти до пошарпаного, вкритого купою льоду краю криги, вилізти на поверхню й подолати кількадесят метрів у напрямку маяка, поки холод його не вбив. І все це в повному мотоциклетному обладунку, включно з шоломом.

Ґмітрук нахилився над чоловіком і підняв забрало, присвічуючи собі мобільним телефоном. Інші теж нахилилися, ніби сподівалися побачити когось із перших шпальт газет. Тимчасом у шоломі застрягла огидна пика засмаглого брюнета віком біля тридцяти з кількаденною щетиною на вилицюватому обличчі.

— Це він? — спитав Ґмітрук Зоф’ю.

Лоренц заперечливо похитала головою. Цокотіла зубами від холоду.

Для формальності майор Анатоль Ґмітрук нахилився, щоб перевірити пульс жертви. Хвилину потримав пальці на його шиї і відвів руку. Тремтів від холоду, як і решта, але щось помітно не давало йому спокою.

— Хвилинку, — мовив він і розстебнув куртку мотоцикліста.

Усі здивовано перезирнулися, проте Анатоль не зупинився на куртці. Зняв із супротивника шолом, стягнув куленепробивний жилет, толстовку і чорну термосорочку. Не минуло й хвилини, як чоловік лежав перед ними голий. Анатоль перевернув його на живіт і, напевно, не знайшов того, що шукав, бо зняв з мотоцикліста також черевики, штани й підштаники.

— Ти здурів? — запитав Кароль.

— Секунду. Я повинен щось перевірити, погане передчуття. Гляньте.

У нападника на литці було невелике татуювання, яке складалося з нечитабельних символів, літер, які нагадували готичне письмо. Лоренц змусила себе спробувати прочитати напис.

— Semper, — прочитала.

Ґмітрук безцеремонно перевернув труп, щоб вона могла глянути на той самий напис догори ногами. Завдяки графічному трюку ті самі символи склалися в інше слово.

— Fidelis, — сказала.

— Semper fidelis — «завжди вірний», девіз моряків. Ось вам, яйцеголові, нова загадка для розв’язання: що у вас є такого важливого, що американська армія відправила до Швеції своїх командосів, аби нас прибрати.

Розділ п’ятий

Зоопарк

1

Капітан Кліфтон Патридж був піднятий серед ночі зі свого ліжка у штаб-квартирі шістдесят шостої бригади військової розвідки армії США у Вісбадені, щоб отримати з Вашингтона дві звістки: добру й погану.

Доброю була та, що його допомога Анатолю й компанії в Нью-Рошелл залишилася непоміченою. Інакше його підняли б з ліжка, щоб закувати в кайданки і першим транспортом відправити до Штатів на допит. Тимчасом його розбудили для того, щоб надати цілком таємну інформацію й попросити врятувати зади урядовців. Нормально.

Поганою звісткою було те, що можновладці його батьківщини геть подуріли. Мав слушність мудрий чоловік, який сказав, що абсолютна влада абсолютно розбещує. Керівництво Сполучених Штатів повірило, що вони безкарні господарі Всесвіту, і поводилося відповідно. Ще три дні тому був переконаний, що відправка найманців для ліквідації цивільних із союзницьких країн — це найгірше, що вони можуть зробити. Помилився.

Одразу ж після цього образилися на найманців і послали командосів, щоб у державі, щоправда, дружній, але нейтральній і не включеній до НАТО, зчинити рейвах, неначе в якійсь країнці третього світу, де замість валюти ходили набої до «калашникова».

Звісно, що все пішло погано. Дуже погано.

Тому капітан Кліфтон Патридж сидів тепер самотнім пасажиром у військовій Сессні й летів з Вісбадена на шведську авіаційну базу в Мальме, сподіваючись, що вдасться не тільки владнати справу до того, як вибухне міжнародний скандал, а й переконати шведів, щоб ті допомогли їм схопити «групу небезпечних терористів, яких екстрено розшукує Північноатлантичний союз».

Це було не складно. На цьому триклятому кровожерливому континенті усі мали навіть не шафи, а величезні гардероби, наповнені скелетами, а шведи, напевно, навіть більше за німців боялися порпання в брудних секретах Другої світової війни.

Капітан Кліфтон Патридж подумав, що після подій у Нью-Рошелл його сумління чисте, і навряд чи він зробить щось іще для Анатоля Ґмітрука, незважаючи на те, що високо його цінує і що йому дуже шкода поляка.

У нинішній ситуації ні він, ані хтось інший не зможе допомогти втікачам. Уся четвірка — це ходячі трупи, які волею випадку на кілька годин продовжили собі термін придатності.

2

Знали, що не можуть зупинятися в місцях, пов’язаних з Лізою, як це трапилося у випадку зі Стеном Боргом. Ніякої родини, ніяких друзів, ніякого використання кредитних карток, ніякої реєстрації в готелях і оренди автомобілів. Діставшись суходолу, вони одразу сіли в автобус, який завіз їх до Норрчепінга, бридкого промислового міста північніше столиці Швеції, яке свого часу називали «шведським Манчестером» з огляду на текстильну промисловість.

Там попервах хотіли піти десь випити кави, але вирішили, що не знають, чи вистачить у них грошей на кав’ярню. Розмістилися в залі очікування автобусного вокзалу й повитягали з кишень і рюкзаків усю готівку. Крони, злоті, євро, долари. Назбирали кількасот доларів у різній валюті, обміняли все на крони — вийшло майже три тисячі — й стали вирішувати, що робити далі.

Рішення знайшла не Ліза, ще й досі