Йосип Сліпий - Спомини

— доктор богослов’я, у 1922–1929 — ректор Малої семінарії та професор духовної семінарії у Львові. З 1929 — єпископ-помічник митрополита Андрея Шептицького, у 1930-х роках брав активну участь у громадському житті. У 1939 р. виїхав з візитацією до Південної Америки, з 1940 р. жив у США, був генеральним вікарієм Філадельфійським. З 1942 — представник УГКЦ при Ватикані. Після війни у 1945 р. заснував Український допомоговий комітет у Римі, виступав в обороні української політичної еміграції в Европі. У 1946 р. призначений апостольським візитатором українців-католиків у Західній Европі; з 1953 р. — титулярний архиєпископ Леокадійський. Помер 21 вересня 1974 р. Про нього див.: Мирослав Марусин. Архипастир скитальців. Архиєпископ Іван Бучко. Львів 2008. ">[361]. В катедрі св. Юра апостольський нунцій промовляв, а я перекладав його промову українською. Митрополит дав обід. Апостольський нунцій оглянув катедру і всі важніші українські установи у Львові, а один день присвятив академії, де був витаний дуже оваційно. Це зробило на нього велике вражіння, і його реляція про академію і семінарію була дуже прихильна. В Римі цілковито змінили погляд на нашу Церкву. Зі Львова апостольський нунцій Кортезі поїхав ще до Станиславова і до Перемишля. Те все було небувалою подією в історії нашої Церкви.

Дальшою великою прикрістю була несподівана смерть єпископа Йосифа Боцяна, який заслаб на інфлюенцу. Його особистий і семінарський лікар — доктор Вахнянин[362], оглянувши, сказав, що нема жодної небезпеки. Тим часом він, на другий день, вийшовши з кімнати, впав з ослаблення і помер. То було незвичайно прикре вражіння. Похорон коштував багато здоров’я і енергії[363].

Мушу сказати, що таких прикростей я мав багато зі всіх боків, і дякую Богові, що я то все переніс, і дивуюсь, що я то міг перенести. Кожний мав якісь претенсії — і батьки питомців, і професори, і капітула, і польське правительство, і націоналісти, і редакції, і противники целібату. А втримати 300, а то й більше, питомців, то не була легка річ, а помочі великої я не мав, бо о. Малиновський потрафив ніччю випускати питомців на збори, а також і о. Лаба гойно давав всякі виходи поза моїми плечима. Кожний хотів, щоби я давав йому підмогу. Так, що нераз вже вичерпувалися всі резерви духовних і фізичних сил, і гадав я кинути усю імпрезу та й кудись забратися. Одначе багато людей розуміло цілу справу, прихильно ставилися і підбадьорували, щоби не кидати, бо як казав отець-професор Конрад: “Все завалиться, і будуть радуватися тії, що давно хотіли завалити семінарію і академію”. І він мав рацію, і не було іншої ради, як, незважаючи на прикрості, дальше нести свій хрест.

Загалом відчував я нехіть о. Галущинського, вже як професор, а опісля, як я був іменований ректором, то ще більше. Натомість він став ігуменом на Жовківській і дуже мало викладав, так що з того хісна не було. Отець Йосиф Осташевський, що мав близькі зв’язки з отцями-василіянами, говорив мені, що вони дуже невдоволені тим, що їм відібрано семінарію, і вичислив низку їх домагань в справі обсади єпископських катедр, провід у семінаріях та інше. Але такі самі непорозуміння і негодування були і з Перемиською єпархією. Отець Скрутень говорив мені, що єпископ Йосафат Коциловський, хоч бував у львівському монастирі, то ніколи не вступав до отця-протоігумена Калиша, а навіть і прошений. А отець-протоігумен Градюк казав мені в тюрмі, що він вже все зробив, щоб удобрухати[364] єпископа Коциловського. Піддавав йому навіть одного з отців-василіян на його коад’ютора. Деякі з отців-василіян були мені прихильні, от наприклад о. Кандюк[365] і о. Березовський. Цей останній навіть казав, що добре сталося, що о. Галущинський не став єпископом, бо і василіянам не подобалася його польонофільська політика, і тому його перенесено на духовника Колеґії св. Йосафата в Римі. Багато дисгармонії вносив і о. Головецький[366], він підтримував єпископа Григорія Хомишина в його антивізантинізмі[367]. Одначе, коли його усунули з ректора колеґії, то в часі одного мого побуту в Римі він прохав мене зайти до нього, оправдував себе і показував мені свої “вота” (опінії) про патріярхат. Одначе пізніше він відновив свою кампанію проти “Літургікона”