1926), а згодом єпископ Пряшівської єпархії (1943–1960). Детальніше про нього див. прим. 31 до “Меморіялів” Йосифа Сліпого [у електронній версії — прим. 862. — Прим. верстальника]. Ймовірно, Йосиф Сліпий мав нагоду розмовляти з Павлом Ґойдичем під час з’їзду українських єпископів у Львові 29 листопада — 4 грудня 1928 р. Тоді, під час з’їзду, єпископи почергово відвідували семінарію і служили там Літургію для семінаристів. 1 грудня 1928 р. відвідав семінарію та відслужив там Літургію також і владика Павло Гойдич. Згодом Йосиф Сліпий зустрічався з ним на Велеградському з’їзді 1934 p., в якому вони обоє брали участь. ">[356] казав мені раз в Пряшеві про Мукачівського єпископа Ґебея[357]: “3 ним не годен сваритися: або він вас переконає, або сам уступить”. Видно, що при добрій волі можна би цю згоду осягнути, а єдність нашої Церкви повинна би давати приклад і для нашого розбитого світського життя. А один слідчий сказав раз до одного нашого священика, коли він не хотів підписати протоколу самометно, забувшись: “О, якщо би ви не були такі розбиті і розсварені між собою”, — розумій: що тоді з вами би числилися, і ви не одно могли би переперти, а так розбитих всіх поволі вас ліквідують.
Політичні умовини між поляками і українцями загострювалися, почалися переслідування і напади на вулицях. Одного дня, коли питомці пополудні були на проході, польська боївка напала на семінарію, повибивала вікна, вдерлася досередини, повикидала постелі та порозрізувала подушки так, що хмари пір’я уносилися на вулиці Коперника й Оссолінських. Багато аматорів робило фотографії, а мене мало камінням тоді не вбили. І пізніше треба було забезпечувати семінарію на ніч перед вломами і розставляти сторожу вночі. Але, слава Богу, не було вже більше нападів. Це впрочім тягнулося вже від 1925 року, коли я став ректором Духовної семінарії. Бо сейчас після того, вночі, прийшла поліція і хотіла робити ревізію, але я спротивився, покликаючись на щойно підписаний конкордат[358], і вона відійшла. Все-таки вона чуйно слідила за семінарією, і треба було бути дуже осторожним, щоби не давати жадної нагоди, тим більше, що часи пацифікації були дуже прикрі.
Як наші питомці по вакаціях вертали на дальші студії до Риму, я написав листа до кардинала Тіссерана[359] і залучив фотографії з нападу на семінарію. Кардинал предложив їх Папі, а Папа казав нунцієві Кортезі[360], щоби він поїхав до Львова і успокоїв загострені відносини між поляками і українцями. Апостольський нунцій Кортезі написав до мене листа, я поїхав до Варшави і підготовив його приїзд. Він прийняв мене тоді на обід. В означений день я виїхав по нього до Перемишля, а на станції у Львові явилися польські представництва державні і духовні, а від українців єпископ Бучко
