Йосип Сліпий - Спомини

звичаєм розділив їх в окремі книги та усунув з богослужень багато латинських елементів. У 1929 р. митрополит видав новий “Літургікон” (Служебник), де повернув у Літургію слово “православні” у Великому Вході та усунув латинські рубрики. Оскільки ці обрядові реформи запроваджувалися без попереднього схвалення Риму, вони викликали опір з боку інших єпископів (Григорія Хомишина, Йосафата Коциловського, Константина Богачевського) та василіян. ">[368].

Я числився з тим, що не всі питомці будуть священиками, але будуть мати реліґійне виховання і високе богословське образування і піддержать націю в тяжких умовинах. І моя думка опісля здійснилася. Академія вже мала навіть, за часів кардинала Тіссерана, одержати право давати докторати, але якісь там непорозуміння між Конґреґаціями спинили справу, тому що кардинал Тіссеран сам переглянув всі звіти і заявив, що Богословська академія має всі дані під оглядом науковим і економічним, щоби надавати право докторату. Наші студенти, на основі семінарійних праць в академії, подіставали легко докторати на польських, чеських, німецьких і російських університетах.

У 1938 році КОП (Корпус охорони пограниччя) зачав палити православні церкви. Митрополит видав в обороні православних послання, одначе воно було сконфісковане польським правительством[369]. Православні з великими жалями зверталися до Митрополита з проханням про поміч і оборону. Був це дуже гарний виступ з боку нашої Церкви, яким Митрополит з’єднав прихильність і довір’я православних. Тим він випередив і підготовив прихильне звернення собору і Папів у відношенню до нез’єдинених православних. Усі відносні акти я в часі вакацій відвіз до Віші (у Франції)[370] і передав кардиналу Тіссеранові. Апостольський Престіл одобрив становище Митрополита і виступив проти репресій православних письмами-зверненнями до польського єпископату і до польського правительства.

У 1939 році зачали кружляти якісь тривожні вісті від большевиків. У нас, в ґазетах, велася завзята полеміка проти них, а Митрополит видав навіть послання. На жаль, потім ті всі найвідважніші, а в першу чергу о. Костельник, стали оруддям в їхніх руках. Помер тоді Папа Пій XI, вибраний Папа Пій XII (Пачеллі)[371], і Митрополит написав письмо з висловами поклону і віддання та вислав мене і о. Климентія як делеґацію від себе (бо сам був прикований до крісла) і від єпископа Коциловського. Гітлєр вже тоді грозив Польщі війною, коли ми переїжджали польсько-чеську границю, то у вагонах майже нікого не було, бо кожний боявся рухатися з місця з огляду на непевний час. У Відні бачили ми гітлєрівський лад і слухали всіх дотепів на тему порядків. Десь там в одній ґазеті “Witzblatt” (“Сміховинка”), було сказано, що він тратить голову і не може визнатися в положенню, бо кожна ґазета пише інакше. Тим часом якраз всі писали однаково, бо не могли інакше. Ми задержалися коротко у Венеції. Там була виставка еспанського маляра Ель Ґреко і слухали промови Гітлєра проти Польщі. В Римі були ми в Конґреґації і в папи Пія XII, який прийняв нас дуже ласкаво. Ми обидва були вже в нього як секретаря стану, здається, в 1937 році, в подібній місії до папи Пія XI[372]. Тоді ми сослужили в Службі Божій, яку правив єпископ Євреїнов[373] в базиліці св. Петра. У 1939 році ми не задержувалися довго в Римі, тому що війна висіла на волоску, і ми чимскорше верталися тою самою дорогою до Львова. Атмосфера була тяжка, я став думати про деякі кроки і спроби збереження Духовної семінарії, але отці в семінарії не здавали собі справи з цього, та й пізніше всі поховані речі були большевиками віднайдені. Перемучений, я виїхав в Карпати на відпочинок. Люди вже зачали думати про війну. Деякі скривали себе навіть перед евентуальними переслідуваннями. Я заїхав до Гребенова, де парохом був тоді о. Смачило