Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

виявилась не дуже небезпечною. Незабаром він опритомнів. Тільки-но батько закінчив його перев’язувати, як бушрейнджери зв’язали обох золотошукачів мотузками. Після цього почалися гарячкові пошуки золота. Батько й син О’Донелли спостерігали за ними в похмурому мовчанні. Вони були переконані, що бандити не знайдуть їхнього скарбу, але усвідомлювали безнадійність свого становища. Стільки зусиль доклали вони, щоб намити золотого піску, який випадково виявили на дні гірського струмка, а тепер усе це доведеться віддати, щоб зберегти собі життя. Якщо добровільно не віддати золота, бандити безжалісно вб’ють їх. Вони не були впевнені й у тому, чи збережуть їм життя після видачі золотого піску.

— Ви добре заховали золото, — похвалив О’Донеллів один із бандитів, сідаючи поряд із ними. — Шкода часу на розшуки. Якщо віддасте золото добровільно, ми збережемо вам життя.

— Чого ти хочеш? — коротко спитав О’Донелл.

— Ви вбили нашого товариша. Та дідько з ним! Він перший натис курок. Поділімо золотий пісок на шість частин, і нехай кожен із нас отримає своє. Згода?

— Томсонові належала третя частина. Ми без вагань віддамо її вам, тому що це його власність. Цей пісок він добув власними руками.

— Не так категорично, дідуню. Коли припечемо тобі п’яти, ти швидко відкриєш, де заховано скарб.

— Ви не посмієте цього зробити!

Бандит хрипло розсміявся. Нахилився до О’Донелла й спитав:

— Ти що, не впізнаєш мене? Придивись-но пильніше!

Обличчя бушрейнджера здалося О’Донеллові знайомим. Він напружив пам’ять. Ці холодні очі… вони йому знайомі. Й раптом О’Донелл згадав. Звичайно, він бачив це обличчя, причому не один раз. По всій Австралії були розвішані оголошення з портретом бандита.

— Картер! — вигукнув О’Донелл.

— Ну, нарешті! Тепер ти віриш, що я без вагань припалю тобі п’яти? Тепер ти знаєш, що за мою голову можна отримати чималу нагороду.

О’Донелл остаточно втратив надію на порятунок. Адже вони потрапили до рук Картера, постраху всіх доріг Нового Південного Уельсу. Так, цей чоловік ні перед чим не зупиниться, щоб здобути золото.

— Я бачу, що ми дійдемо до порозуміння, — заговорив Картер, спостерігаючи за своєю жертвою. — Кінна поліція останнім часом ішла по наших п’ятах. Треба було розділити банду на малі загони, щоб прорватися крізь поліцейські застави. Томсон був моєю людиною. Я два місяці чекав недалеко звідси, поки ви закінчите роботу.

— Коротше кажучи, Томсон був твоїм шпигуном, — пробурмотів О’Донелл.

— В його обов’язки входило повідомляти нас про термін відправлення золота з копалень до міста. Після останнього нападу йому довелося замітати сліди, й він пристав до вас. Саме тоді ви знайшли тут золото. Томсон мертвий, і оплакувати його смерть ми не будемо. Я дозволяю вам затримати дві частки золота з шести, тому що вашим душам і без того не вирватися з лап диявола, — відповів Картер.

— Що ж робити? Ми у ваших руках. Але сьогодні я вже не зможу дістати зі схованки золото. Треба почекати до ранку, — сказав О’Донелл, змирившись зі своєю долею.

— Де ти заховав золото? — наполягав Картер, грізно насупивши брови.

— Воно закопане на дні струмка. На світанку його дістану, й почнемо ділити.

— Я гадаю, О’Донелле, що тобі дороге власне життя…

— Буде так, як я сказав. Але що робити з цим хлопцем? Мабуть, краще відпустити його на волю.

— Хто він? — поцікавився Картер, кидаючи пильний погляд на юного бранця.

Томек, не втримавши в’їдливого погляду бандита, заплющив очі. О’Донелл тим часом розповів Картерові, як воно все сталося. З його слів виходило, що під час одного з переходів, який вони здійснювали разом із Томсоном, їм удалося випадково натрапити на золото в струмку. Проте це не було корінне родовище. Мабуть, золоті розсипи знаходяться десь угорі проти течії струмка. Те, що вони знайшли, — це пісок і самородки, які винесла вода і які осіли на дні водойми, що утворилась тоді, коли уламок скелі перекрив русло струмка. Золотошукачі не повідомили владу про своє відкриття. Протягом шести місяців вони старанно видобували золотий пісок у цій безлюдній, похмурій ущелині. Після того, як поблизу з’явилися звіролови, довелось відмовитися від дальших пошуків. Проте на дні струмка залишилося так мало золота, що не варто було ризикувати зустріччю з людьми, які розголосили б цю таємницю. На свою біду, Томек підслухав розмову О’Донеллів, що змусило їх затримати його, а самим негайно ліквідувати табір. Вони хотіли втекти раніше, ніж Томек розповів би про все своїм товаришам. Картер вислухав О’Донелла мовчки, відтак підійшов до Томека.

— Гм, отже, вас так налякав цей юнак? Розплющ очі, хлопче, й скажи, як тебе звати? — спитав бандит.

Томек повільно розплющив очі. На його лобі виступив холодний піт. Він намагався відповісти на запитання, але не міг вимовити жодного слова. Картер нахилився до нього, заглядаючи в обличчя. З-за пояса він витяг довгого ножа з тонким довгим лезом. Обличчя Томека смертельно зблідло. Картер тим часом перерізав мотузки, що зв’язували його руки, й повчально сказав:

— О’Донелле! Дорослому чоловікові не годиться так чинити з хлопцем. Ви повелися з ним, як із дикуном. Ну, юначе, тепер ти скажеш, як тебе звати?

Томек полегшено зітхнув. Погляд бандита здався йому не таким уже й страшним.

— Я Томаш Вільмовський, — відповів він тремтячим голосом.

— Ти дійсно приїхав сюди з ловцями звірів?

— Так, це правда. Ми ловимо диких звірів для зоологічних парків у Європі.

— Сьогодні вранці ми зустріли групу вершників, які супроводжували коней із нав’юченими на них клітками. Це, певно, твої товариші?

— Вони вирушили на лови скельних кенгуру.

— Чому вони не взяли тебе із собою?

— Тому, що я… я хотів влаштувати самостійне полювання й залишився в таборі.

— Люблю зухів, які прагнуть до самостійності. Сам був таким у твоєму віці.

— Відпустіть мене до своїх. Вони вже давно, мабуть, занепокоєні моєю відсутністю.

— Тим більше вони зрадіють, коли побачать тебе цілим і неушкодженим завтра вранці! Такі малюки, як ти, здатні на різні фіґлі,