Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

У Лініуса одвисла щелепа. Він звів очі.

— Квінт? — сторопів професор. — Ба! Ніякий ти не Квінт. Ти… ти…

Знайомі риси його учня мінялися на очах. Його очі зжовкли і глибоко позападали, спина вигнулася, шия зникла під космами густої шерсті, а на чолі з’явилася пара ґудзуватих кручених рогів.

— Не впізнаєте мене, професоре? — запитала тварюка. — Я ваше творіння! Ви оплакуєте свою любу Маріс, — глузливо провадила вона, — але жодного жалю не маєте до мене, а саму тільки зненависть… — Темнолесник підніс лускату руку. — Це ваша робота, — просичав він лиховісно. Бестія торкнулася кігтем своєї пошрамованої, вкритої струпами мармизи. — А це… Досить мені було з’ясувати свою правдиву форму, як ви, Лініусе, назавжди спотворили мене. Ви хотіли спалити мене, своє власне творіння! — зіпонув він. — Тепер ваша черга горіти!

До темнолесникового крику, відбитого високою світличною стелею, раптом долучилися потріскування та сик, і жаристу подушку охопили вогненні омахи. Лініус обкрутився на п’ятах і побачив рожевих та фіялкових вогняних гадюк, які швидко розповзалися врізнобіч: до важких ковдр, до стебнованого укривала, до оксамитового балдахіна — аж поки все ліжко з чотирма стовпцями охопило полум’я і світлицю став заповнювати тучний ядучий дим.

— Тож гори, Лініусе! Гори! — закричав темнолесник, здіймаючись у повітря.

Професор схопив з підлоги килимка і заходився відчайдушно гасити вогонь. Та його жалюгідні потуги тільки роздмухали полум’я, від якого, пузирячись, займалася підлога та настінні гобелени. Дим виїдав йому очі, набивався в рота, легені.

— Я з… задихаюся, — простогнав Лініус, падаючи навколішки.

— Ви мене спородили, — репетував темнолесник. — А тоді покинули конати. Тепер це вам воздасться сторицею. — І знову світлиця залящала від його жахливого гиготіння. — Згинь же, Лініусе, жалюгідний невдахо! — заревів темнолесник. — ЗГИНЬ!

Підійнявшись нарешті з кам’яних щільників назад у Велику бібліотеку, Квінт і Маріс ледве трималися на ногах, але ніхто з них і гадки не мав про відпочинок — бодай хвилевий. Вони мерщій помчали до Палацу тіней. Після задушливих підземних тунелів прохолодне нічне повітря міських вулиць освіжало та бадьорило, і на бігу вони жадібно вдихали його на всі груди.

Раптом Маріс зморщила носа.

— Що це? — запитала вона.

— Що саме? — пропихтів Квінт.

— Якийсь запах, — пояснила Маріс, сповільнюючи швидкість.

Квінт зупинився поруч неї і втяг носом повітря.

— Дим, — сказав він. — Певно, щось горить.

— Авжеж, поглянь, — Маріс показала перед собою, де нічне небо було забарвлене в жовтожар. — Щось горить. Якась велика будівля.

У Маріс ворухнулося лихе передчуття. Іззаду почулися поквапливі кроки. Троє молодших підручних, підібравши до пояса поли мантій, гналися до них.

— Що там таке? — гукнула їм Маріс.

— Пожежа! — озвався захеканий підручний. — Палац тіней в огні!

Маріс уся отерпла. Пожежа? У палаці?

— Тату! — закричала дівчина і пустилася бігти. Звернувши за ріг Центрального проспекту, вона уздріла перед себе широченні пелени мерехтливого жовтого полум’я, яке лизало нічний морок за Коледжем Хмар. Квінт наздогнав дівчину.

— Навряд чи це нещасливий випадок, — похмуро процідив він.

Звідусіль до палаючої будівлі стікалися вчені й учні, служки й охорона. Маріс із Квінтом пристали до чимраз численнішого натовпу. Та що ближче вони підходили до палацу, то повільніше посувалася гурма. А коли досягли вузеньких доріжок та аркових переходів між спорудами навколо стародавнього палацу, вона вже ледве рухалася. Маріс і Квінтові довелося торувати собі шлях поміж ґав, які з роззявленими ротами спостерігали за пожежею.

На майданчику з водограєм, під мармуровими сходами, голці ніде було впасти — така тьма санктафраксців стояла там пліч-о-пліч, вражено глупіючи на жахну картину пожежі.

Сквар стояв пекельний. Палац жахтів, немов плавильна піч — ревучи, обпікаючи, барвлячи обличчя в багряний колір та зрошуючи їх блискучим потом.

Ніхто з тих, хто стояв, споглядаючи вогонь, ще не бачив Палацу тіней у такому яскравому сяйві. Минули вже сторіччя, відколи він зник за новішими, вищими спорудами, які огорнули його вічною сутінню. Сьогодні, уперше за стільки років, він повернув собі колишнє своє ім’я — Палац світла. Кожна деталь величної будови недвижно малювалася проти розбурханого жаркого полум’я: кожна ребриста опора, кожна колонада, вежа, статуя, кожен кутий з металу балкон та кожна прикрашена різьбою перемичка.

На жаль, то востаннє палац висявав, немов величезний маяк-дороговказ. Внутрішній вогонь з ревом поглинав прадавні дерев’яні балки, і вже починали просідати західні стіна та вежа.

— Моя домівка, — хрипко прошепотіла Маріс. — Вельма, Мізинчик… — Вона звела очі на батькову опочивальню, де з вікна шугали великі зазублені вогненні омахи. — Тато, — промурмотіла вона.

Заціпенілий від страху, Квінт нічого не чув. Усю його істоту заполонили стражденні крики, нараз ожилі в пам’яті — крики його матері та братів, які багато років тому стали жертвами ненаситного вогню.

Маріс повернулася до найближчих до неї ґав.

— Чи знає хто-небудь, що сталося з Лініусом Паллітаксом? — лячно запитала вона. — Чи бачив хто мого батька, Найвищого Академіка?

— Ні, — відповіло кілька роззяв, не відриваючи очей від вогняної вистави, що розгорталась перед ними. — Його не видно. Ні слуху, ні духу. — Ніхто не мав ані найменшого уявлення про те, де міг бути Лініус Паллітакс, Найвищий Академік.

— Що робити? — заголосила Маріс. — О, Квінте, я…

І тут іззаду почувся пронизливий крик. Він змусив Маріс умовкнути на півслові й вирвав Квінта з полону його жахливих спогадів.

— ОН ВІН!

Обоє разом обернулись і побачили дрібногобліна у вбранні кошикотяга: той підскакував на місці й показував у далекий кінець Високого парапету, якраз під охопленою полум’ям Східною вежею. Усі як один повернули голови назад — куди показувала простягнена рука.

Там, високо над землею, вся огорнута клубами диму, бовваніла проти полум’я знайома