Марек Краєвський - Еринії

Лежав на дні басейну й вслухався в завивання Тісіфони.

― Ти не вберіг онука від Ірода, ― виспівувала богиня.

Западали сутінки, осідаючи на саморобній шахівниці й фігурах, зроблених із хлібного м’якуша. Двоє чоловіків схилилися над шахами, а третій пожилець камери гучно хропів. Звали його Юзеф Велькополян, він походив з Куяв, мав двадцять років і був мародером та злодієм. Його неважкі злочини не заважали йому спокійно спати, тож він і засинав першим з усіх, не переймаючись ані вошами, ані павуками.

Двоє інших чоловіків страждали від безсоння й сповнені ним ночі проводили за грою в шахи. Їх розділяла двадцятилітня різниця у віці, не менш відчутна відмінність звичок й освіти, зате об’єднувала любов до втраченого Польщею Львова й пристрасть до королівської гри.

Вони не встигли ані пограти досхочу, ані наговоритися про улюблене місто, оскільки один з них, сорокарічний валютник Бер Гох, нещодавно прибув до камери, а другий ― політичний в’язень Едвард Попельський, завтра якраз виходив з в’язниці, відсидівши два роки.

Отож вони розпочали останню тюремну партію, пообіцявши одне одному продовжити її на волі.

― Ти не брешеш, Бер, ― тихо озвався Попельський. ― Ти й справді був людиною Кічалеса. Сьогодні я отримав звістку, яка підтверджує твої слова. На мою кузину Леокадію завжди можна було покластися.

― Ну, бачиш, Едзю, ― усміхнувся Гох. ― Так в єдній фурдиґарні[77] знайшлися і я, і пуліцай. Вже ми віриш?

― Вірю, ― спокійно відказав Попельський. ― І певне, надійшов час, щоб ти розповів мені те, чого я не хотів слухати, бо не довіряв тобі. Я гадав, що ти хочеш обмовити Кічалеса через ненависть. Тепер я тобі вірю, розповідай!

― То є для тебе дуже прикре…

― Говори!

Над Винниками западала глупа ніч. Небо розтинали блискавиці літньої грози. На ґанку великого будинку стояли двоє чоловіків і курили сигари.

― І навіщо я взагалі в це уплутався?! ― Махль схопився за голову. ― Навіщо взагалі розмовляв із цим шаленцем, коли він зізнався мені, що поламав ніжки дитині й покинув її під лікарнею? Я повинен був подзвонити до поліції, коли він до мене звернувся! А я поласився на непевний зиск! Я давно знав, що він божевільний! Навіщо я погодився допомагати божевільному?

Кічалес мовчки пахкав димом.

― А тепер все скінчилося, ― жалівся адвокат. ― Усе пропало. Комівояжер загинув ― так було заплановано, але його син теж помер ― а цього ми вже не планували. А мало бути так добре! Синові пенсію й пожиттєву опіку, а нам ― решту спадку. А так старий Клеменс помре найпізніше через півроку, і все дістанеться студитам. Якби принаймні його онук залишився живий! Можна було його переконати, щоб усе заповів йому… Зрештою, він навіть трохи його любив…

― Не переймайтеся, пане меценасе. ― Кічалес плюнув далеко за ґанок. ― У справах завжди так: то краще, то гірше. Ми з вами добре познайомилися, ми спільники, можемо разом продовжувати робити ґіте ґешефте, одер?[78]

― Побачимо, що буде далі. ― Махль обтрусив уявні порошинки зі свого літнього лляного піджака й поправив краватку із цієї ж тканини. ― Шкода… шкода… Такий був ризик, що Шалаховський розповість Лиссому про нашу домовленість! Ну, що ж… Підкиньте назад дитину Риті, і вийдемо із цієї справи на щиті…

― Немає більше дитини, ― повільно вимовив Кічалес. ― Зникла.

― Ви що, здуріли?! ― вигукнув адвокат Махль. ― Що ви верзете?!

― Малий бавивсі на пудвір’ї. ― Кічалес насилу проковтнув образливі слова. ― Іренка пішла до нужника, повертається ― а по дитині й слід загув. І не кричіть на мене, пане меценасе. Ніц ся не сталося. Шалаховський помер, його байстрюк теж помер. Хто ше про нас знаї?

― Гімназист Ґрабінський та інші сторожі з випозичальні!

― Говори до гори, а гора як пень, ― роздратовано буркнув Кічалес. ― Вуни знають лиш те, що в суді мають казати, шо їм ви повідали! А ви їм ше ніц ни казали! І не будете ніц казати, бо суду не буде!

― Так, я розумію. ― Полегшено перевів подих адвокат. ― Маєте рацію, вони не знають, що мають казати на процесі. Якби був процес, то довідалися б. А його не буде! Навіщо нам судити Попельського, якщо спадок однаково отримають студити!

― Шкода, що Лиссий утік від пуліцаїв у басейні, ― замислено сказав Кічалес, ― він можи нам ше нашкодити…

Попельський відсунувся від шахівниці. У камері запала пронизлива тиша.

― Ти казав, Едзю, жи я хочу Кічалеса обмовити через ненависть. Я ни зневажаю го, як дехто, котрі не могли му дарувати, жи твого онука в то вплутав. У нас дітий ніхто не крав. Али він казав, жи твій онучок буде