Марек Краєвський - Еринії

живий і здоровий, і жи він тубі го віддасть того самого дня. Ні, Едзю, я го ни буду обмовляти, а хочу тобі правду про нього повісти. Жи через ненависть?! Ні. Він уже не жиє, німці го розстріляли в Янівському лісі. Йому вже правда ни зашкодить. А комусь поможе…

Попельський підвівся й почав ходити по камері, як дикий звір. Наштовхувався на нари, ударяв кулаком по стіні. Його щелепи міцно зціпилися ― як перед епілептичним нападом. Проте він не думав про свою хворобу.

― Одному допоможе, іншому ні… ― повільно проказав він. ― Напевне вже ніщо не допоможе адвокатові Махлю…

І тоді почув шум вітру. Упав на підлогу й почав бити по ній ногами. Із-за зціплених зубів виточувалася піна. Очні яблука рухалися під повіками. У видінні з’явився Єжик. Відтоді привид онука ніколи більше не покидав епілептичних сновидінь дідуся. Тієї ночі у в’язниці вони раз і назавжди втратили свій віщий смисл. Стали розпачливим нагадуванням. Перетворилися на античних богинь.

Вроцлав, 1950

Адвокат Людвік Махль прокинувся в цілковитій темряві. Спершу подумав, що перебуває у своєму великому чотирикімнатному помешканні на Музейній площі. Проте він помилився. У його комфортабельній прохолодній квартирі з виглядом на руїни монументального німецького Музею сілезьких старожитностей ніколи не було такої задухи. Ніколи не відчувався запах плісняви, рук ніколи не торкалися липкі нитки павутини. Схопився, і в голові запаморочилося.

Торкнувся лоба й скрикнув. Він навіть не сподівався, що запхне пальця в м’яку вологу рану, яку на голові залишило знаряддя, котрим його торохнув якийсь чоловік в арці на площі Костюшка.

Без найменших зусиль пригадав собі всі події попереднього вечора. Гру в покер у таємному приватному казино біля Головного вокзалу, дві сотки горілки в «Савої», випиті під оселедця, невдалі зальоти до якоїсь молодої, проте вбого вбраної дівчини, яка підпирала стіну на танцях у «Кольоровій». Це був звичайнісінький вечір заможного адвоката, який, проте, закінчився аж ніяк не традиційно. Він добре пригадував темну постать, яка раптом відірвалася від стіни арки, швидкий помах руки незнайомця, біль у голові, якісь видива: руїни, завалені уламками коридори, скрип коліс, писк щурів.

Адвокат Махль намацав тугий гаманець у кишені піджака, годинника «Шаффгаузен» на зап’ястку, і це занепокоїло його не на жарт. Якщо мотивом нападу не було пограбування, то на нього чекає те, що він найдужче ненавидів у своєму цілком передбачуваному житті: загадка з невідомою йому відгадкою.

Раптом приміщення осяяла сильна електрична лампочка. Махль спершу якийсь час призвичаювався до світла, а тоді роззирнувся довкола. Він опинився в невеличкому бетонному бункері, двері якого зачинялися іззовні. Саме на них зі скрипом відкрилося заґратоване вічко.

― Мене звати Едвард Попельський, пане меценасе, ― пролунало з вічка. ― Ви мене пригадуєте? Ми мали нагоду познайомитися у Львові.

― Ні, ― буркнув Махль.

― Пригадайте собі. У вас буде купа часу, щоб замислитися над своїми вчинками.

― Що ви маєте на увазі? Про що ви говорите? ― До адвоката повертався гучний голос, яким він колись так гарно виголошував промови у львівських судах.

― Моя донька, Рита Попельська, збожеволіла. Ходила по лікарні на Кульпаркові, замітала волоссям підлогу, і кожному зустрічному чоловікові хотіла мити ноги, як біблійна грішниця. Так вона винуватила себе, що не впильнувала власної дитини, мого онука, Єжика Попельського. Малюкові не виповнилося й півтора року, коли його викрали люди Кічалеса, виконуючи операцію, яку ви з ним запланували. Потому я більше ніколи не бачив мого онука, а доньку побачив востаннє в 1942, коли німці вели її на розстріл разом з іншими хворими з божевільні.

― Я не розумію, про що ви говорите! ― закричав адвокат. ― Ви ненормальний! Випустіть мене звідси! Я заплачу, багато заплачу! Зможете до кінця життя…

― До кінця життя, ― перебив його голос за дверима, ― просидиш тут. Без жодних сподівань, що колись звідси вийдеш. А я щодня приноситиму тобі останнє фото мого онука, Єжика Попельського. Фотографію, зроблену в першокласному ательє Ван Дейка на вулиці 3 Травня. Щодня, протягом усіх наступних років, дивитимешся в очі моєму онукові. Сьогодні ― перший день.

Із заґратованого вічка показалося фото, яке впало на підлогу. На ньому був зображений маленький хлопчик з довгими кучерями, одягнений у штанці на шлейках. Стегна малюка оперізував ковбойський пасок з кобурою. Одного пістоля хлоп’я тримало в руці. Унизу був підпис: «Ательє Ван Дейка, 4 травня 1939 року».

Вроцлав, 2008

Чоловік припаркував новенького «Опеля-Вектру» перед Ґрабішинським цвинтарем. Висівши з авто, він підійшов до кіоску біля воріт і купив там декілька свічок та букет троянд. Жінка чекала на нього біля входу.

Обоє полегшено зітхнули, опинившись за цвинтарною каплицею в затінку старих тополь. Тут було прохолодніше, ніж на розпеченому від сонця тротуарі, що провадив сюди.

― Ти збирався мені щось сказати, Анджею. ― Жінці вочевидь набридло мовчання колишнього чоловіка. ― Я дотрималася обіцянки й приїхала з тобою на кладовище. А ти? Що із твоєю розповіддю про дитину, чиє фото розтиражували в трьох тисячах примірників?

― Спершу я розповім про