Адам Багдай - Пірати Співучих островів

міліції. Знову стіл, стілець, запах цигаркового диму, голі стіни, на одній із них — портрет президента. Невдовзі прийшов комендант. Коли дядечко виклав справу, той коротко спитав:

— Ваше прізвище?

— Леон Терентович, із Варшави.

І тут сталося таке, чого ніхто з нас не міг передбачити. Міліціонер схопився з стільця й широко розвів руки — от-от кинеться обіймати дядечка.

— Пане Терентовичу! — вигукнув.— Є в мене, є для вас новина! Телефонували з Ужиць, що знайшлися ваші гроші!

Я думав, що дядечко зомліє, проте, на щастя, не зомлів, бо він не любив драматичних сцен. Тільки окинув нас переможним поглядом і сказав:

— Я знав, що так буде! Треба довіряти людям.— Потім обняв коменданта, мов рідного брата. — Якщо ви, добродію, нічого не маєте проти, то запрошую вас на скляночку вина...

— Заждіть,— стримав його комендант.— Ви ж іще не одержали тих грошей.

— І справді! — засміявся дядечко.— Але я почуваю себе так, наче вони вже у мене в кишені.

— І не написали заяви...

— Якої, до дідька, заяви?

— Що це саме ви загубили ті гроші.

— А бодай вам! — весело гукнув наш чарівник.— Я маю писати заяву, що загубив гроші! Та хто ж легше від мене губить?

— Це тільки формальність... Бо факти не сходяться.

— Які факти?

— В Колашині ви повідомили, що загубили гроші в лісі, під буком, а тим часом їх знайдено на пошті в Ужицях.

Дядечко остовпів, і я остовпів, бо як ото гроші, загублені під буком, могли опинитися на пошті?

— Чи то, зрештою, не все одно, де я їх загубив? — насилу вимовив дядечко.

— Не все одно, бо на пошті їх міг загубити хтось інший.

Дядечко насупився.

— Це правда, я навіть не подумав про те!

— Здається, все-таки, що гроші то ваші, бо сума збігається, а крім того, з грішми знайдено квитанцію рекомендованого листа. Кому ви надсилали з Ужиць листа?

Дядечко ляснув себе долонею по лобі.

— От старий бовдур! Аж тепер згадав! Ну певно, я залишив гроші на пошті біля віконця, бо вийняв їх разом з календариком. А листа... листа я надіслав до Інституту математики Польської Академії наук. Вислав у ньому деякі обчислення, котрі знайшов у кишені, — перед від’їздом забув передати їх колегам.

— Сходиться! — радісно вигукнув комендант.— Тепер уже нема ніяких перешкод, і ви можете одержати свої гроші.

— Де?

— В Ужицях.

Дядечко схопився за голову.

— Можна здуріти! Пане, як же я тепер доберуся до Ужиць?

Комендант похитав головою, а потім глянув на дядечка і дружньо всміхнувся.

— Ех ви, поляки! — мовив. — Милі ви люди, тільки легковажні, гай-гай! Зателефоную до Ужиць, може, пощастить якось витребувати ті гроші сюди.

15

Вже тиждень ми перебуваємо на сьомому небі, бо шляхетному комендантові міліції в Ластовому пощастило витребувати гроші з Ужиць.

Сьоме небо називається Західні Ластовецькі острови і тягнеться від маленького острівця Бор’є до ще менших Сестриць; між цими островами розкинулося близько двадцяти інших острівців, просто цілий архіпелаг. Ми отаборилися на найбільшому з них — Цесвиниці — і плювали собі на все.

На Цесвиниці троє мешканців — дядечко, Іво та я, дванадцять чайчиних гнізд і кілька десятків черепах. Одна черепаха впала нам у судки, і я привезу її до Варшави.

Ми казково багаті. Маємо близько чотирьохсот гектарів землі, неосяжну морську просторінь, вітер, скелі, а вночі — зорі та Чумацький Шлях. Але передовсім у нас чудовий настрій і апетит. Найкращий апетит, звісно, у дядечка. Трапляється, дядечко з’їдає на сніданок півбляшанки консервованої шинки й випиває цілий казанок чаю.

Кожен робить, що хоче. Дядечко здебільша ловить рибу, а ми з Івом шукаємо на острові скарбів, милуємося заходом сонця і сваримося, тільки не дуже, бо нема чого. Я вже вмію стрибати з високих скель у воду, пірнати на п’ять метрів завглибшки, ба навчився навіть полювати рибу. Пречудовий спорт!

Тут так тепло, що ми спимо на матрацах біля намету і перед сном розмовляємо з дядечком про всяку цікаву всячину, а насамперед про рибу. Потім лічимо зорі. Досі я налічив їх тільки сорок п’ять, бо завжди після цих сорока п’яти засинаю.

Що ми їмо? Передусім —