Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Ми підходили до Ластового.

Перед нами виринули урвисті скелі. Ми пливли вздовж них, мов люди, що зазнали корабельної катастрофи і тепер шукають тихої пристані, або як пірати, котрі після сміливого наскоку втікають од погоні.

За хвилину я уявив собі, що ми таки справді пірати. Веземо з собою казкову здобич: скрині, набиті золотом і діамантами, повні мішки перцю, кориці, імбиру та інших східних коренів, кількох рабів, закутих у кайдани, і лихо його знає, що там іще. Плюємо собі на все, особливо на венеціанських купців, які дали так легко захопити себе. Зараз ми пристанемо в тихій затоці, вийдемо на берег, почнемо ділити скарби й сваритися при розподілі здобичі.

Дядечко, певно, відмовиться од своєї частки, бо він і так начинений доларами, точніше — банковими чеками. Мільйонер! Гірше буде із старим Паладою. Капітан, як я зауважив, любить брязкітливу мамону, і хто його знає, що він може собі дозволити. Ну, та ми з Івом провчимо його добре...

Тим часом не ми йому, а він нам дав таку прочуханку, що піт із нас лився дзюрками, бо в порту нам знову довелося вивантажувати кавуни.

Порт був невеличкий, одна кам’яна набережна, старий склад із сірого каменю, кілька зануджених віслюків у тіні крислатих платанів, кілька жінок, що прали білизну, і все романтичне, бо без туристів, фотоапаратів, без автомобілів, готелів, пляжників. Трохи сонно, трохи сумно, а проте якось невимушено і дуже романтично.

Було б іще романтичніше, коли б не ті пекельні кавуни, важенні, мов гарматні кулі. Спека, аж шкура шкварчить, а ми, як ото напівголі раби, ледве дихаючи, подаємо один одному кавуни. А кавунів тих стільки, що аж руки опадали!

— Стомився? — поспитав дядечко.

Оце запитання! З нас вичавили останню краплю поту, а дядечко всміхається собі й питає!

— Геть вибився з сил, — відказав я.

— Це добре. Принаймні знатимеш, що таке тяжка праця. Аж тепер оціниш смак ледарювання.

Після цієї рабської роботи ми вирушили до Заселеного пункту, що називається так само, як і острів — Ластове.

В Ластовому не було ні римських руїн, ані старовинних будівель, отож нам не довелося милуватися красою, що пережила віки. Натомість ми розкошували у славнозвісній рибальській корчмі — другої такої немає у всій Далмації. Так принаймні твердив Палада.

Ми сиділи в затінку перед корчмою і попивали, хто що хотів: дядечко й Палада — вино з содовою водою, а ми — бросквиновий сік. Оцінювали смак ледарювання. Любо отак сидіти в тіні платанів, насолоджуватися запахом риби з рожна і слухати, як дядечко будує... Бо наш опікун раптом заходився будувати плани на найближче майбутнє.

— Дуже мені подобається тут, — сказав він.— Люблю такі глухі куточки. Людина почуває себе нарешті людиною.

— Це правда,— озвався Палада.— Нема краще, як у Ластовому. Ви не повірите — я був у найвіддаленіших закутках світу, але завше сумував за своїми островами. Ластове...— зітхнув.— Спокій, тиша, задумливість. Увечері, як сідає сонце, рибалки виходять на ловлю. Вам треба неодмінно побачити це. Вода тиха, над морем загоряються перші зорі, а острів тоне у тіні. І враз із затоки випливають перші човни... Кажу вам — нема краще, як у Ластовому! — Він неквапливо набивав коротеньку люльку і дивився на клаптик моря, що синів серед цеглистих скель.— Ех, поволочився чоловік по світу, побачив і се й те, а вмерти хотів би на цьому острові.

— Не кваптеся, — пожартував дядечко.— Спершу ви повинні продати свої кавуни і поплисти з нами на малі Ластовецькі острівці. Я чув, ніби навколо них — найкращі рибальські місця.

Палада лагідно всміхнувся.

— Якщо бог дасть, то попливу з вами.

Риба була — пальці оближеш: рожевувата, солодка і в міру жирна. В нас одразу де й узялися нові сили, отож ми домовилися, що коли Палада впорається із своїми торговими ділами, то ми цього ж вечора попливемо на Ластовецькі острівці і там станемо табором.

— Побачите, хлопці, — сказав дядечко, — нам буде, як у раю!

Коли ми вже добре попоїли, досхочу вилінькувались, дядечко гукнув корчмаря і попросив дати рахунок, а потім жестом мільйонера потягнувся до задньої кишені шортів.

Раптом бахнув себе по коліну і несподівано звернувся до Палади:

— Тут десь є відділення міліції?

— Є, одразу ж за церквою, — відповів старий.

— Це чудово. Мені спало на думку, що треба було б довідатися, чи не повернув хто за цей час наших грошей.

Ми всі кинулися до відділення міліції.

І ось ми в