Борис Левандовський - Бабай

гнало її до людини, яка давно стала їй чужою, але яку вона за інерцією продовжувала вважати найближчою. І не змогла.

«Невже це я?» — думала вона, дивлячись на своє відображення в темному вікні кафе. Біля високої стійки молода жінка повернула голову і відповіла їй таким же довгим мовчазним поглядом. «А хто ж це може бути? Звичайно, я».

Вона зробила ще ковток, поставила чашку на столик і за темною поверхнею, у примарному-коричневому світі, по той бік кави, зустріла той же погляд. Потім вийшла з кафе і попрямувала до вокзалу, щоб забрати речі з камери схову. Нікуди їй бігти.

20

Жанна підійшла до вікна і розсунула штори, впускаючи ранкове молочне світло. Усюди білим простирадлом лежав перший сніг, укриваючи темну шкіру землі.

Їй було спокійно і легко.

— Адже ти назавжди залишишся зі мною? Правда?

Баба

— Лізко! — вимогливо зазвучало з кімнати роздратованим фальцетом.

Був полудень хмарного літнього дня, сонце ледь освітлювало крізь розшторені вікна скромну однокімнатну квартиру, обставлену старими меблями. Вуличне світло контрастно підкреслювало всі шорсткості вицвілих шпалер з невигадливим малюнком, що колись були салатовими. На підвіконні самотньо причаївся великий глиняний горщик із засохлою рослиною, що тягнула у бік вікна хирляве стебло. Навколо трирожкової люстри басисто дзижчала, виробляючи круті піке, товста зелена муха.

— Лі-ізко! — за мить повторив той же підстаркуватий голос, немов очікував негайного виконання всіх бажань. — Ти чекаєш, поки я здохну з голоду?

— Уже… — у кімнату ввійшла худорлява дівчина з блідим анемічним обличчям, одягнена в домашній халат. Вона принесла з кухні тацю з двома тарілками, чашкою гарячого чаю і кількома шматочками чорного хліба. — Вже, бабо…

Ліза допомогла старій, яка лежала в ліжку, сісти. Улаштувавшись, та стрельнула злими очима, глянула на тацю з обідом і скептично скривила тонкі зморшкуваті губи. Але потім усе ж узяла ложку й почала їсти.

Коли стара потяглася за хлібом, дівчина поспішила на кухню, не чекаючи, поки та знову заговорить.

Ліза завжди зверталася до неї «баба». Не тому, що не знала інших форм цього слова, — просто не могла сказати «бабуся». Так склалося: для Лізи баба і бабуся мали зовсім різний зміст, немов у цих словах було навіть… протилежне значення — як у того самого числа, тільки зі зворотнім знаком. Її баба не в’язалася у свідомості дівчини з тим наївно картинним образом доброзичливих усмішливих бабусь, які плекають онуків із самих пелюшок, а кілька років по тому, дочекавшись, коли ті підростуть, балують смачними пиріжками… Скільки Ліза себе пам’ятала, баба була вічно хворою, злісно гарчала на всіх, хто перебував поряд, і ніколи не всміхалася. Ніколи. Можливо, у неї не було потрібних для цього м’язів обличчя, або вони давно атрофували через непотрібність. Баба була цілком переконана (або… лише робила вигляд? — іноді підозрювала Ліза), що головна мета навколишніх — «якнайшвидше загнати її в труну», тому що всі бажають її смерті. Вона постійно про це говорила. Одного разу, коли Ліза навчалася в п’ятому класі, у баби сталося нетравлення шлунку, і та подзвонила в міліцію й заявила, що її намагалися отруїти.

Ще в ті часи, коли стара могла самостійно виходити з квартири, їй майже вдавалося переконати деяких сусідів у тому, що її дочка і навіть маленька онучка роблять усе можливе, щоб спровадити її, «безпомічну жінку похилого віку», на той світ. Баба звинувачувала матір Лізи й саму дівчину в неймовірних злочинах.

До того ж, їй ніколи і ні в чому не можна було догодити, тому дім щодня десятки разів здригався від її прокльонів. Їхня однокімнатна квартира чула їх стільки, що, якби ті володіли реальною силою, вистачило б з лишком, щоб зжити зі світу ціле місто. Навіть квіти в хаті не бажали рости, немов відчували отруйну атмосферу. Факт: вони з мамою не раз намагалися вирощувати вазони, але не минало і двох-трьох днів, як листя в’януло, і рослини засихали. Навіть на балконі.

Ліза повернулась на кухню і почала готувати собі їжу — так завжди: спочатку для баби, потім для себе (до речі, бабиному апетитові могла б позаздрити і зовсім здорова людина) — і раптом згадала матір. До горла, як завжди, підступив гіркий комок: бідна мама, вона так і згасла, доглядаючи за своєю вічно хворою матір’ю, безмовно терплячи всі її вибрики і примхи, віддавши старій останні сили. І жодного разу, до пам’ятного дня, не огризнувшись на її безперервні докори. «Крім вас двох, у мене нікого більше немає…» — говорила мама, зустрічаючись поглядом з Лізою у найнестерпніші моменти. Вона старіла прямо на очах, начебто існувала в якомусь власному часі, — особливо це стало помітно після того, як баба майже перестала ходити.

Тоді вони жили втрьох, якщо, звичайно, подібний жах можна було назвати життям. Батька не було — власне, Ліза його взагалі ніколи не бачила; за словами матері, він був першою й останньою помилкою її молодості. Подорослішавши, Ліза випадково дізналася, що фатальну роль у стосунках батьків зіграла саме баба. Якби мама вийшла заміж удруге, можливо, у них у сім’ї все склалося б інакше, але…

Хіба стара, яка зробила себе Центром маминого життя, могла допустити подібне неподобство?

…Чотири роки тому мама померла, буквально впавши біля бабиного ліжка. Ледь усвідомивши, що сталося, Ліза мало не всадила великого кухонного ножа у серце цього упиря, яким була баба. Але вчасно схаменулася.

Тоді вона щойно закінчила середню школу, подала документи в університет… але замість факультету журналістики зайняла мамине місце поклоніння ідолу. Потім улаштувалася на неповний робочий день прибиральницею в