Борис Левандовський - Бабай

Уже за кілька місяців вона втратила всіх подруг. Вони стали просто знайомими, випадково зустрівшись із якими, вітаються і тільки.

Приблизно так минули чотири останні роки її життя. За весь цей час Ліза лише кілька разів залишала свій мікрорайон. Світ, як у жахливому сні, звузився до розмірів вулиці, де вона жила, вулиці де працювала і вулиці, якою ходила в магазин. Не тому, що не хотіла з’являтися в місті, хоча б раз на місяць дозволивши собі сходити в кіно чи посидіти в кафе з якоюсь подругою. Про те, щоб почати зустрічатися з хлопцем (багато хто з її однолітів уже давно були одружені і бавили власних дітей), вона могла лише мріяти.

Крім того, стара забирала всі зароблені Лізою гроші і ховала разом зі своєю пенсією під матрацом ліжка, з якого майже не вставала. Видавала їх завжди сама, плануючи витрати без участі внучки, і тільки на найнеобхідніше. Потім копієчка до копієчки підраховувала здачу і постійно гарчала, що Ліза її дурить. Такі поняття як інфляція, ріст цін та інше для баби були абсолютно незрозумілі, і Ліза давно махнула на це рукою.

От і все. Баба, баба, баба… І жодного спасибі за ці чотири роки. У неї не було бабусі, у неї була — баба.

— Ходи сюди! Скільки разів я повинна повторювати?!

Відсунувши тарілку, до якої ледь устигла доторкнутися, Ліза поспішила в кімнату, гадаючи, яка саме страва прийшлася не до смаку бабі сьогодні.

— Вашій світлості потрібне особливе запрошення? — очі старої звузилися в дві вузькі щілинки, а повні обвислі щоки, коли вона говорила, тіпалися і багровіли, як борідка розлютованого індика.

— Хіба ти вже кликала? Я не…

— Я що, по-твоєму, — дурна? — гойднулися «індичі борідки».

Ліза знала — сперечатися марно.

«Може, вона дійсно кликала, а я просто про щось задумалася?» — коли з тебе постійно роблять дурня, згодом мимоволі починаєш сумніватися…

Дівчина прийняла тацю з брудним посудом і попрямувала до кухні.

— ЛІЗКО! — гаркнула баба, коли та лише встигла вийти до коридору.

Ліза залишила тацю на кухонному столі і знову повернулася в кімнату, відчуваючи, як зсередини піднімається давно стримуваний гнів.

— Що?

— «Що-що»? — пискляво передражнила баба. — Тобі аби пошвидше відкараскатись від мене… — і пошепки вилаялася, але Ліза все почула. — Навчися слухати до кінця, я ще не все встигла сказати. Муха… Вона мені заважає… Прожени її! Чого витріщилася?!

Ліза відгорнула вбік тюль з вікна, відкриваючи вільний доступ до кватирки, зняла тапочок і підійшла до мухи, яка в той момент сіла на дверцята шафи, спостерігаючи, коли ж нарешті ці двоє — молода і баба — перегризуть одна одній горлянки.

— Ти збираєшся всі меблі розламати?! — багряні в’ялі щоки, здавалося, от-от зірвуться вниз, і на підлогу вихлюпнуться два отруйні потоки. — Руками!.. Чи газетою!

Газет у домі не було, і баба це прекрасно знала; їх не купували, бо економили, не було навіть з програмою телебачення. Телевізора, втім, теж не було, — точніше, колись був, але зламався і вже років п’ять спочивав у підвалі: баба його ніколи не любила.

— …мені на зло!

Ліза згадала, що іноді до них у поштову скриньку закидають безкоштовні рекламні буклети. Але раптом їй стало байдуже. Зовсім.

— …лядь! Скільки мені ще пов…

Вона взула тапок і прямо подивилася на стару: «Твоє щастя, стара сучко, що одного разу я мала велику дурість заприсягтися мамі, що коли з нею щось трапиться, то я не відправлю тебе в богодільню, де тебе за один день або позбавлять від пихи, або придушить хтось із персоналу. Твій щасливий квиток, стара відьмо, що… мами наступного дня не стало. Але, бачить Бог, я за крок від того, щоб порушити навіть таку клятву».

— Досить, — на подив спокійно промовила Ліза, змусивши бабу осіктися на півслові. — Вилетить сама. У мене ще багато важливих справ.

— ВАЖЛИВИХ справ? — з подвоєною силою здригнулися налиті багрянцем «індичі борідки». — Ах ти погань! Таке ж невдячне стерво, як і твоя мати!

Тут Ліза відчула, що весь її тендітний напускний спокій кудись зник, і в неї ось-ось почнеться істерика. Вона вискочила з кімнати, потім із квартири взагалі і опинилася на вулиці.

Услід лунали бабині прокльони.

За останні роки її нерви серйозно розхиталися. «Не дивно, якщо через кілька років я сама загнуся, як мама», — думала Ліза, мимохідь спостерігаючи за метушнею двох карапузів-близнюків, що з невичерпним ентузіазмом намагалися перевернути власну коляску, поки їхня нянька — дівчинка років тринадцяти (певно, старша сестра) — відвернулася і теревенила з подругою. Зрештою, один із трудяг випадково тицьнув іншому рукою в око, і обоє голосно розревілися. Дівчинка спішно покотила коляску додому.

Лізі раптом згадалися слова, сказані кимось із давніх знайомих: «Ця баба вас раніше згноїть, ніж сама загнеться», — на що мама смертельно образилася і вказала гостю на двері, після чого той більше ніколи не з’являвся в їхній оселі.

Вона провела очима дівчинку з волаючим дуетом у колясці, щосили намагаючись уявити свою бабу молодою, і як колись вона так само возила в колясці свою дитину чи онуку — кілька десятиліть тому… Не вдавалося. Про той період Лізі практично нічого не було відомо. Важко повірити, що баба була молодою…

Легше було уявити старими тих