Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Та вчитель – то найвище є звання! Їхній продукт – в цеху, у полі, в лаві, У мирній праці і в важкім бою. Я вчителям співаю нині славу І шану їм глибоку віддаю. «Осінь холодом ще не лякає…»
Осінь холодом ще не лякає, Хоч давно їй бракує тепла. І нудний дощ сльозою стікає По очицях віконного скла. У дерев оголилися віти, Й дні за часом вже зовсім малі. Догорають осінні лиш квіти, Не в саду, правда, а на столі. Під дощем вони вчора упали. Я ж підняв їх, піддавшись жалю, Щоб ще трошки вони попалали У багатій різьбі кришталю. «Уже в холодных переулках…»
Уже в холодных переулках Так пахнет явственно зимой, Хотя порою створ их гулкий Сверкает желтою листвой. Листвы последние останки, Как дней ушедших теплых тень, Как ключ, что в солнечной огранке, Осенний открывают день. «По промерзшей брусчатке в ночи ветер кружит, как в танце…»
По промерзшей брусчатке в ночи ветер кружит, как в танце, Потерявшие форму останки осенней листвы. Желтый свет фонарей отражается в инея глянце На бордюрах газона и стеблях засохшей травы. Окна серых домов смотрят в город, пронизанный стужей. Лишь в немногих из них светом тлеют остатки тепла. Это там, где еще, вероятно, не кончился ужин. В остальных уже темень: там сна и покоя пора. Ночь хозяйкой гуляет по черным провалам проулков, Где глазам после света все тайны ее не видны. И звучат, словно гонг, лишь шаги в мраке стылом и гулком Торопливых прохожих, стремящихся в плен тишины. «Нині кроки так дзвінко лунають…»
Нині кроки так дзвінко лунають По підмерзлому за ніч асфальту. Дні останні осінні минають,