Хлої Еспозіто - Шалена

дати мені спокій? Навіть тепер, коли вона начебто мертва! Мене це починає дратувати. Чого в мене не може бути милих нормальних жахіттячок, як у решти людей? Падіння в шахту ліфта, втечі від велетенських павуків? Випадіння зубів? Кінця світу й Армагеддону? Але ж ні, мені сниться Бет.

Знаєте, що мені потрібно? Мені потрібен план. Зазнати невдачі в плануванні все одно що запланувати невдачу. Мені потрібно рухатися вперед. Жити своїм життям (життям Бет). Годі вже цього непотребу. Годі просирати час. Досі вже моєї сестри. Треба зв’язатися з юристом Бет. З’ясувати, що дістається мені після смерті Амброджо. Знайти іншого перукаря. І нову няню про всяк випадок. Чик-чик. Усе готово. Ось вам усім!

Розділ тридцять четвертий

– То де вона? – каже Ніно, прочиняючи двері вітальні.

Вау, звідки він тут узявся? Він тихий, наче «пріус». У нього що, свої ключі від вілли? Відкладаю «Жінку-євнуха», яку почала читати (одна з небагатьох книжок, які я прихопила із собою; я й забула, що вона на дні валізи, разом із швейцарським ножем). Цікаво, що б Жермен сказала про Ніно?

– Де що?

– Довбана картина!

Картина. Так, щось таке про картину було. Щось про Караваджо.

– Караваджо? – питаю я.

Що це взагалі таке? Зображення італійського каравана? Написаний аквареллю трейлер із «Пуститися берега»?

– Звісно, Караваджо. А ти що думала?

Він ходить килимом, без упину, збуджено, ніби нюхнув забагато коксу. Мабуть, так воно й було.

– О, – кажу я, – може, по доріжці кокаїну? Я не знаю, де картина.

– Ти не знаєш, де картина?

– Ні.

Ніно знімає капелюха, кидає його на журнальний столик і пробігає пальцями по своєму ебеновому волоссю. Мені подобається цей капелюх. Я розмірковую про те, щоб його вкрасти.

– Ти ж його дружина, чорт забирай, ти маєш знати, де вона.

Він дістає пакетик із кокаїном і висипає його на стіл.

– А от цікаво, – кажу я, змінюючи тему. – Як це ти не лишився на ніч? Мені хотілося, щоб ти переночував тут.

Він дивиться на мене й супиться.

– А я не сплю.

– Як це ти не спиш? Усі сплять.

Ніно втягує доріжку й витирає носа тильним боком долоні.

– Де картина, Бетто?

– Ти що, вампір якийсь? Едвард із «Сутінків»?

– Про що ти, в біса, говориш? Що за Едвард?

– Але ж ти мусиш спати. Мені потрібно принаймні десять годин нічного сну. Це добре для шкіри.

– Я влаштовую собі сієсту.

– Сієсту? Типу денний сон?

– Вночі я працюю.

– Ти що, мала дитина?

– На Сицилії всі влаштовують сієсту. Працювати вдень занадто спекотно. Лише скажені собаки й дівчата з Англії виходять на сонце вдень…

Ніно передає мені скручені в трубочку 50 євро.

– То ти нічна тварина? Як кажан? Як галаго? – питаю я.

Ніно киває. Коли я вперше побачила Ніно, мені здалося, що він схожий на кажана – так він плив доріжкою в своєму довгому чорному плащі.

– І все ж було б добре, якби ти лишився. Ми могли б пообійматися уві сні, – кажу я. Вдихаю свою доріжку.

Ніно зітхає:

– Бетто. Я знаю, що ти знаєш, де картина, тож просто, трясця тобі, скажи мені.

Чорт, він має рацію. Бет знала би про таке. Де б Амброджо заховав картину? Картину Караваджо?

– Амброджо не хотів мені говорити. Він сказав, що буде краще, якщо не знатиму. Безпечніше, – кажу я.

Ніно знизує плечима.

– Ну, вона має бути десь у будинку, і ми мусимо її знайти, – каже він.

Занюхую ще доріжку. Дідько як добре: оргазм для мізків. Чи дуже близько. У потилиці в мене колючі бульбашки, як у кока-колі. Може, це й є відчуття щастя?

– Гаразд, тоді будемо шукати.

Я всміхаюся Ніно усмішкою на мільйон мегават. Справжньою. Щирою. Господи, благослови кокаїн. Цього разу я буду така корисна. Незамінна. Суперпроактивна Алві. Очевидно, я мала на увазі, Бет.

Ніно занюхує ще доріжку. Він носиться кімнатою.

– То що за клієнт? Кому Амброджо збирався продати її?

– Пробач, повтори, будь ласка.

Я маю таке знати?

– Я… Я… Я…

– І не кажи мені, що ти цього не знаєш. Мені він цього не казав. Хотів облаштувати все сам.

Я замислююся, дивлюся на його пояс, із-за якого стирчить руків’я пістолета. Цього поганого хлопця краще не дратувати.

– Пробач, милий, та я не знаю.

Ніно штовхає ногою ніжку журнального столика, і керамічна лампа загрозливо хитається. Я підхоплюю її, щоб вона не впала й не розбилась. На ярличку на дні написано «Веджвуд».

– Бетто, можеш більше не вдавати невинну дружину. Я знаю, що цю оборудку ви провертали разом. Він казав мені, що клієнту подобається його дружина. То що це, в біса, за клієнт?

Хороше запитання. Якби ж я знала… але Ніно нагадав мені дещо: Амброджо водив мене на зустріч із священиком. Я, тобто Бет, йому сподобалась. Караваджо… Караваджо… Я знаю, де вже чула це слово. Я дивлюся на Ніно, широко всміхаючись.

– Священик! – кажу я. – Клієнт – священик.

Дякувати Богові. До мене починає доходити.

Ніно неприємно посміхається.

– Ну от, це вже щось. Bene[119]. І що це за священик? На Сицилії їх тисячі.

– З церкви на площі. – Чорт, як же вона називається? – Із Chiesa di San Giuseppe[120].

Кручу на пальці обручку Бет. Сподіваюсь, я все правильно вимовила.

– Тут? У Таорміні?

– Так, у Таорміні.

Ніно з довгим повільним присвистом відхиляється на спинку канапи й розгладжує вус великим і вказівним пальцем. Його вуса трохи схожі на слимаків. Але сексуальні.

– Та ти, певне, жартуєш. Церква на Piazza IX Aprile.

Здається…

– Так. Так, на площі.

– І як звати священика? – сміється він, випростуючись. Він лізе в кишнею та дістає цигарки. Пропонує одну мені, але я хитаю головою. Здається, він повеселішав… це через картину чи через кокаїн?

– Не знаю. Він був дуже-дуже старий. У нього був великий ніс… він нагадав мені Веліала з «Втраченого раю».

Якщо він Веліал, тоді Ніно – Молох. А я буду Сатаною – він там герой.

– Великий ніс? Ну, неважливо. Ми його знайдемо. На якій сумі ви зупинились?

Ніно видихає велику хмару диму. Він виїдає мені очі.

– Я ні на чому не зупинялась.

– Твій чоловік. Професор. Яка сума?

– Гадки не маю. Взагалі-то, Ніно, під час останньої зустрічі вони посварились. Можливо, все скасовано…

Ніно застигає, дивиться мені у вічі. Якби поглядом можна було вбити… Здається, я сказала щось не те. Переводжу погляд на його пістолет.

– О ні, не скасовано. Неможливо. Коли це було?