Хлої Еспозіто - Шалена

накинула кошлате пальто й вислизнула з будинку. Від нас до церкви було всього кілька хвилин пішки. Я повернулася в ліжко ще до того, як приїхали пожежники з мигавками. Гудіння сирен. Ревіння вогню. Слабкий запах диму, що пробирався крізь шпарини одинарних вікон. Гострий. Кислий. Виїдає очі. Дере горло. Бет проспала всю цю грьобану пригоду. Я б іще спалила «Врятуйте дітей», але їхній офіс був у Лондоні, а це – задалеко.

Ніхто так і не здогадався, що то була я. Окрім Бет, але вона нічого не сказала. Я не знаю, чому вона зберегла таємницю. Вона навіть мамі не сказала.

* * *

Субота, 29 вересня, 9-та ранку. Таорміна, Сицилія

– Buon giorno[117], – каже Емілія. Вона принесла cafè, круасан та фреш на підносі. Що я робила, коли в мене не було прислуги? Пила «Нескафе»? «Пі-джі тіпс»? Не пам’ятаю. Це було в іншому житті.

Сьогодні прекрасний день. Емілія тягне за мотузку жалюзі, щоб відкрити прямокутник блакитного неба. Листя пальмових заростів відкидає чорні тіні на бруківку. Я сідаю. Ніно? Дивлюся на зім’яту подушку на протилежному краю ліжка. Він пішов. Ну звісно. Навіть у своїх мріях я не можу змусити їх лишитись. Я знаю, що сказала б моя сестра. До біса мою сестру – Елізабет, убивцю. Ну нехай не вбила, але намагалась. Ха. Вона навіть вбивати як слід не вміє. Спробувала й не зуміла. А на мені вже третє тіло.

– Ерні прокинувся?

– Ще ні, signora.

– Нехай поспить. Піду до нього, коли вдягнусь.

Що, як мені взяти його сьогодні на пляж? Може бути весело. Дітям же подобається будувати палаци з піску?

– Certo[118], – сказала вона, кивнувши. Вона йде до дверей, але потім зупиняється.

– Signora.

Зводжу на неї очі – кисла мармиза.

– Умгу?

О Господи, ну що тепер? Що вона скаже? Хіба я не можу просто спокійно поснідати?

– Sono preoccupata. Хвилююсь. Я чула, як уранці ви кричали.

– Кричала?

– Sì.

Про що вона, в біса, говорить? Який іще крик? Вона чула, як ми трахалися з Ніно вчора вночі? (Чорт, а то було добре. Я майже закохалась. Майже.) Можливо, вона чула, як я вищала від задоволення, але крик? Ні.

– Я не кричала.

– Може, у вас було incubo… жахіття?

– Я щойно втратила чоловіка. Усе моє життя – жахіття, – пронизую Емілію поглядом. – Можна мені ще круасан?

– Certo. Може, ще капучино?

Вона повертається та йде з кімнати. Але знову зупиняється.

– Signora, – каже вона.

– Так, Еміліє.

– Мені дуже шкода сеньйора Карузо. Коли мого чоловіка вбили, я десять років не говорила з іншими чоловіками. Я носила тільки чорне.

– Мого чоловіка не вбили. То було самогубство.

– Sì, signora.

– Тож іди собі.

– Signora?

– Що?

– Я хочу сказати, що ви з Ернесто – для мене родина. Я все для вас зроблю. Я помру за вас!

– Вау, Еміліє. Це трохи занадто, але я ціную твої почуття. А тепер як щодо капучино?

Вона виходить з кімнати, нарешті. Гммм… цікаво, що це було? Можливо, Емілія хвилюється за мене. Може, вона просто мила? Дивно. З нею треба бути насторожі. Вона забагато втручається в моє життя, вона так близько, що аж незатишно. Але мені потрібна Емілія. Вона добре ставиться до дитини. Вона пере мій одяг, готує мені обід, ніби вона – свята. Я й досі не розібралась, як самостійно готувати каву. Це складніше за алхімію. Необхідно, щоб вона лишалася на моєму боці.

Я дивлюся у вікно й визираю на вулицю. До вілли підходить поліцейський. Це комісар Савастано? Мені не видно його обличчя. Він іде сюди? Я застигаю з чашкою в руках. Він зникає десь біля вілли Сальваторе. Що він там робить? Тіло Сальваторе вже знайшли? Вони бачили його розбризкані по підлозі мізки? Його заляпаний кров’ю холодильник, схожий на настінний живопис Джексона Поллока? Я глибоко вдихаю. Ах, Сальваторе. Яка жертва. В ліжку він був фантастичний. Дійсно дуже талановитий: він міг би бути професіоналом, як відома італійська порнозірка Рокко. А втім, він не рівня Ніно…

Не подобається мені, що ці копи тут нишпорять.

Що, як вони знайдуть зв’язок між мною та смертю Сальваторе? Ха! Це навіть не я його вбила. Ну то й що, що я підлаштувала так, що Ніно вбив його? Доказів немає. Підтверджень немає. Це слово Ніно проти мого слова. Кров Сальво не на моїх руках.

У будь-якому разі це стара пісня, хто-небудь, змініть платівку. Серйозно, я знудилась до сліз: немає тіла, не було і вбивства. А тіла не буде: Ніно – професіонал, і Доменіко теж. Ніно знає, що робить, я впевнена. Вони все прибрали – там немає мізків. Немає крові. Вони мали спекатися тіла. Ніно розумніший і сексуальніший за тих дурних копів – вони корумповані й не цураються подачок, які їм кидає мафія, щоб вони дивилися в інший бік. Я впевнена, що ми зможемо їх підкупити, якщо дійде до цього.

Ні, все гаразд. Наскільки всім відомо, Сальваторе вирішив податися в довгу самотню подорож на найвіддаленіший пляж Італії. Він же митець, правда? У нього темперамент художника. Можливо, йому подобалося бути відлюдником, хотілося віддатися скульптурі. Так, я цілком упевнена, що він казав щось таке перед від’їздом. Тиск сучасного життя в Таорміні був надто сильним. Він хотів повернутися до первинної природи, надихнутися морем, звуком хвиль… якесь таке лайно. Факт у тому, що він однозначно казав мені, що їде. Я хочу покласти руку на Біблію та заприсягнутися в суді.

Зазираю в айфон Бет, який заряджається біля ліжка, чи немає там нічого термінового, на що треба відповісти. Моє селфі з Ерні набрало 325 «лайків». Ще один твіт від Тейлор Свіфт. І три пропущених дзвінки від мами. О Господи, ну що тепер? Вона лишила повідомлення на автовідповідачеві, але мені ліньки слухати. І телефонувати їй я теж не буду.

Я вдягаюся в таке шматтячко, що аж не віриться: рожеву шовкову блузу з бантом на шиї й такого ж кольору багатоярусну спідницю до коліна. Виглядаю я просто чарівно. Просто як міс Усесвіт на тому етапі конкурсу, коли треба вдягнутися й говорити. Цей лук відправляється прямісінько в «Інстаґрам». Кручуся перед дзеркалом, аж раптом у голові зринає кадр нічного кошмару! Мені снилася Бет! Вона бігла за мною, кликала мене. Вона гналася за мною, як зомбі, я тікала, рятуючи життя! Тепер я згадала! То був поганий сон. Чого, в біса, Бет не може