Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— На мою веру!.. На мою веру!.. — почав перелякано клястися Австрійський Пірат. — Я, Марько, ще спав, коли прийшли за мною… то што міг вчинити?

— А хто доніс? — прокурорським тоном запитала Фіскарошка.

— Видати, ваші великі цімборове, — показав вниз на село. — Може, палестинські кумове, може, й аргентинські цімборове, а може, бразильські сватове… У них є письмо на вас, — кивнув очима на екзекуторів — ті саме витягували із хліва наш родовий вічний двигун.

Коли каральна експедиція покинула обійстя, баба із дідом сіли під стару дичку і довго шепотілися. Потім Фіскарошка встала і, наче великий полководець, окинула орлиним зором зверху із Небесі Палестину, Бразилію, Аргентину, Ватікан, Балкани і голосом військового стратега повільно, але громогласно прорекла:

— Буде вам водяноє-неправоє! Будуть ще й ваші нащадки у дванайцятому коліні давитися галушками і пирхатися смолою, коли вчують моє ім’я.

Дід Соломон, наче вірний зброєносець, стояв за Фіскарошчиною спиною, за кожним бабиним словом погрожував у долину кулаком. І коли вона закінчила свою тираду, войовниче вигукнув:

— Ми, Марько, фігу з маком крутили Францові Йовшкові, Масарику, Гортійові, Гітлєру, то свищеме й маскалям!

— Правду маєш, Мішку! — похвалила баба Соломона і, гамуючи бойовий запал вірного мужа, поблажливо мовила: — А тепер подьме собі мало дати, бо за тими політичними танцями порядний челядник і за п’янку забуде. А то вже, неборику, неспасенний гріх!

Наступного ранку Соломон із Фіскарошкою, наче закохані голуб’ята на підвіконні, сиділи у сільраді перед Австрійським Піратом.

— Гонили би вас п’яні мацури, кілько раз я вас предупреждав: лишайтеся ви ся тої паленьки, — лютів голова сільради.

— А тогди би ти што, Андрійку, гарячу смолу пив? — резюмувала баба.

— Я кілька раз говорив — сов’єтська власть — се вам не татічко Масарик із його вошливою демократійов! — вів далі своєї Австрійський Пірат. — Сов’єтська власть так любить, што зожре!..

— Слухай, Андрійку, не мели тринку-парастас… Ще тота влада не виділа сонця, авби нам заборонила гнати! — підняла повчально догори пальця Фіскарошка.

Австрійський Пірат відсахнувся і буркнув:

— Із тобою, небого сестро, говорити, як свиню до школи водити. Усе ви з Мішком виціфруєте по-своєму.

— Андрійку, а де, перебачаюся, наша апаратура? — запитав безневинно дід.

— Як де? Он там замкнута, — показав голова на сусідню комірчину. — Завтра рано прийде сам начальник міліції… І будуть вас товаріщеським судом судити — при вшиткому селові.

— Но та ми вже такоє, як арештанти?.. — зітхнула баба.

— Такоє гіби так, — кивнув головою вуйко Пірат.

— Но раз так, то най свисне і рак, — згодилася баба. — Виконай тогди, ороньовий брате, нашу послідню просьбу.

— Яку?

— Дай нам із Мішком послідній раз пройтися через вшиткоє село із самогонним апаратом.

— Ви што — дурних грибів зрана нажерлися?! — аж підскочив голова.

— Сядь, кедвешний… сядь… спокойно… воли не танцюють… жаби не співають… а ти фурчиш, — мовила розважливо Фіскарошка. — Нікуди ми не втічеме. Пройдемося селом із апаратурою і вернемося…

— Не розумію: у вас направду з учора в головах миші почали нори рити, — розвів руками голова.

— Сесе, Андрійку, для нашого із дідом душевного упокоєнія, — жалібно сказала Фіскарошка. — Може, нас і засудять, розвезуть по тюрмах… Може, вже й не увидиме єден єдного. То хочеме, як молодята, пройтися вмісті, напослідок…

По недовгім часі Соломон із Фіскарошкою, немов куріпочки, уже дріботіли одне за одним сільською вулицею. Дід ніс у гатикошарці бідон, баба у лантуху — холодильник, а я тягнув за собою змієвик. На обох частинах самогонного апарату, тільки-но ми вийшли із сільради, білою крейдою Фіскарошка вивела жирну цифру „18“.

Йшли ми неспіхом, задоволені й окрилені, наче верталися із щасливого базару із заморським крамом. Запримітивши когось із сельчан, Фіскарошка витягувала, наче гуска, шию і ще здалеку бажала щастя, здоровлічка, торбу грошей і міх онуків і дітей. Щоправда, зустрічні поводились дивно: побачивши на дідові бідон, на бабі холодильник, а в моїх руках змієвик — і це серед білого дня, і не де-небудь, а в центрі села — одні перехожі, ледь відклонившись, одразу розчинялись у повітрі, інші, ще й не порівнявшись, намагалися зникнути у чиємусь дворі, або в якійсь бічній вуличці, треті ж, залігши по дворах, під парканами у бур’янах, пасли нас цікавими очиськами і ніяк не могли докумекати: чи Фіскарошка із Соломоном геть зійшли із розуму, чи вже черговий раз влада помінялася, слава тобі, Богоньку!

І тут із двору вигулькнула Кутузовка. Своїм їдким оком ця праведна жінка, здавалося, бачить до билинки не тільки те, що діється на землі грішній, але й до найдрібнішого черв’ячка під землею і найменшої піщинки під водами океанів і морів. Її цікавість завжди була настільки нестримною, що, скажімо, аби тепер перед Кутузовкою стояла дилема: вибігти, аби поговорити з нами і лишитися другого ока, а чи не висувати носа на вулицю і зберегти зір, звісно, нанашка вибрала б перший варіант.

— Йой, кого я виджу! — вибігла Кутузовка із обіймами назустріч Фіскарошці. —