Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

І це була страшна покара: ти міг втратити великі багатства, але доки з тобою були Данки, тобі завжди світило сите завтра. А ось коли на тебе плюнув рід, маючи казкові палаци, ти був бездомним, володіючи незліченними скарбами, ти був жебраком… Пам’ятаючи про це, особливо у теперішні хирляво-непевні часи, і я мовчатиму. Скажу тільки одне: вічний двигун, про який так багато патякають, уже давно винайдений данківськими кебетами — вони гнали, женуть і будуть гнати, доки сонця світ. Можу навіть і про форму вічного двигуна натякнути. Зважаючи на технічний прогрес, наш самогонний апарат нагадував то паровоз, то молотарку, то комбайн і навіть зенітну установку. Надалі мовчу, бо і так, вважаю, напатякав забагато. А ось про готовий продукт — сливовицю — це вже не таємниця.

Навіть найкоштовніший у світі кришталь не міг передати її чистоти, мерехтливого тремтіння і аж якоїсь дівочої невинності… І коли у навколишніх селах хотіли висловити найвищий ступінь чистоти і непорочності, так і говорили: „Така чиста, як Данкова слив’янка“. І коли мовили про протилежне — міцність чи твердий характер — теж: „Такий моцний, огненний і лютий, як Данкова паленька…“

І найголовніше — від нашої сливовиці людина ніколи не втрачала розум, а навпаки — просвітлювалась і ставала великим філософом. То й не дивно, що коли хотіли підкреслити нестандартність мислення співрозмовника, казали: „Такий мудрий, як би напився Данкової сливлянки!“

А які аромати! Світознані фірми „Крістіан Діор“, „Лореаль“ і друга світова жеброта може йти спати і дути в чотири ніздрі! І я кажу не випадково — аромати. Бо коли, упаси Божіньку, хтось, пригубивши бабиних сліз із райських вічок, мав необережність захоплено висловитись: „А який запах!“, дід і баба водноголос вигукували:

— Запах у того, з чим ідеш до вітру, а наша сливляночка має аромат!

А який, власне, аромат мали „бабині сльози“, тобто сливлянка, насправді, і сам не можу виповісти. Бо у земному житті я подібних ароматів ніде не вдихав. Тільки ось, коли пишу ці рядки, у мені щось оживає дуже-дуже далеке і болюче. І по щоці тихенько повзе велика тепла сльоза. Мабуть, наша сливлянка і мала саме такий аромат — аромат дорослої, теплої і печальної людської сльози!..

Не буду лукавити, але слив’янка у всі часи була для нашої родини не лише приводом красивих притч і приказок, але й надійним сімейним бізнесом. Жодна валюта не тримала так високо ніс і не піддавалася ніякій інфляції за жодних режимів, як пляшка „бабиних сліз“.

Звісно, кожна влада, маючи монополію на алкоголь, намагалася боротися із нами, як із небезпечними бізнесовими конкурентами.

Проте безуспішно.

Інколи ця нещадна війна на знищення переростала у трагікомедію. Скажімо, односельці ще й дотепер смакують оповіддю, як у 30-ті роки, за часів Масарикової Чехословаччини, жандарми влаштували несподівану облаву на наші Небесі — крайову столицю самогоноваріння. Оскільки було це восени, коли сливова закваска — по-нашому кериня — саме дозрівала, то стражі порядку багатьох газдів влапили на гарячому. У нашому обійсті поцілували дулю, вірніше — півдулі: закваски і самогонки жандарми не знайшли, проте випадково натрапили на самогонний апарат. Але й цього було задостатньо, аби нам вліпити штраф вартістю в дуже добру молочну корову. І як Фіскарошка не вмовляла, падаючи на коліна, що вона ніколи у вічі не бачила того залізяччя, і духом не відає, для чого і по чім воно, жандарми були незворушні:

— Є серсама, тобто інструмент для гоніння, отже, гоните!

Тут Фіскарошка закипіла, як смола у пекельному казані, тикнула пальцем у Соломона і рішуче мовила:

— Но тигди я прошу засудити заєдно і мого діда за ізнасилування!

— Кого ізнасилував ваш чоловік?! — вибалупив очі жандарм. — До нас ніяких жалоб не поступало…

— Діду, знімай ногавиці! — наказала Фіскарошка.

Соломон, переминаючись з ноги на ногу, сором’язливо почав опиратися. Але тут Фіскарошка не довго чекала: сама розв’язала очкур і стягла із чоловіка ногавиці. Соломон стояв перед начальником жандармерії, світячи чоловічим достоїнством.

— Пані… я ні вам… не знам… цо ви хцете? — розгублено промимрив жандарм.

— Як, што хочу? — запитала Фіскарошка. — Ви, пане, найшли якоєсь пустоє залізяччя і кажете: „Є серсама, то й паленьку гоните“. Но то і я так кажу: „Раз у діда є серсама для дримбання, то, видати, старий курваш насилує усіх, кого лем видить!“

Не святішою виявилась і совєтська власть. По недовгім часі, як для нас зі сходу совєтські війська придруляли на возах сонце свободи і, як кажуть, повні гаті щастя, вийшов сердитий указ. За ним суворому покаранню підлягали несвідомі громадяни, які займалися самогоноварінням і підривали економічну могутність СРСР. До нас, на Небесі, цей документ, звісно, не дійшов. Проте від якоїсь щирої слов’янської душі, якій вічно мішає жити щастя ближнього, дуже швидко пішов на нас донос в органи: мовляв, найліпші вороги СРСР не за границями, а у вас під носом, на Небесі… Далі більше: ці Данки розвалили Австро-Мадярську імперію, а потім Чесько-Словенську республіку, а за нею — хортіївську Угорщину. Отже, хай стережеться Сов’єтський Союз, бо підступні Данки вже і на нього гострять зуба…

Приблизно така досить невтішна характеристика була видана нашій дружній і миролюбивій родині.

І якогось ранку на Небесі нагрянула каральна експедиція — двоє міліціонерів, один мукачівський пан у цивільному і наш дорогенький родак, голова сільради на прізвисько Австрійський Пірат.

— Но та лем красно дякуємо тобі, золотий братику, за такий подарок, — хижо