Софі Періно - Дочка Медічі

мене. Однак що б там моя фрейліна не думала і яких би висновків не дійшла, розглядаючи розірвані та зіпсовані речі, які вона забрала, поки я спала, вона тримає їх при собі.

Коли я потрапляю до намету матері, вона вже закінчує свій туалет. Попри те, що інші фрейліни тепло вітаються зі мною, вона ніяк не реагує на мою присутність. Уже надто пізно наполягати на такому почесному обов’язку, як передати їй взуття, але, коли вона підходить до свого туалетного столу, я виступаю вперед. Останнім часом мені доручають робити матері зачіску. Беручи гребінь, я відчуваю, що моя рука тремтить. Унаслідок цього гребінь зачіпає її.

— Ви сьогодні якась незграбна,— мати пронизливо дивиться на моє відображення у дзеркалі.

— Прошу вибачення, ваша величносте.

— Віддайте гребінь іншій фрейліні, доки мене не поранили.

Передаючи гребінь, я почуваюсь так, ніби поранили мене. Я прийшла виконати свій обов’язок, проте, якщо мене публічно принижуватимуть, це буде нестерпно.

Коли матері закріплюють каптур і вуаль, заходить Анжу.

— Пані,— він іде повз мене, навіть не дивлячись у мій бік.— Бачу, міцний сон відновив ваші сили,— погляд Анжу зустрічається з моїм у дзеркалі матері,— чого не можна сказати про нашу сестру. Такі втомлені очі, Марго. Цікаво, що зіпсувало вам відпочинок?

— Можливо, нечиста совість,— мати тихо промовляє ці слова, проходячи повз мене, але, поза сумнівом, я не єдина, хто їх чує.

— А може, вона сумує за відсутніми друзями,— Генріх задирливо підморгує.— Проте ми не маємо часу перейматися такими дрібницями. Ходімо, я жадаю обговорити мою підготовку до облоги.

Коли вони виходять, інші фрейліни починають прибирати речі матері. Я наближаюсь до Генрієтти.

— Ви маєте поганий вигляд,— каже вона.

— Як жорстоко відзначив мій брат.

— Ні, не втомлений,— хворий. Ходімо, я відведу вас до намету.

Я дозволяю їй вивести мене надвір, а потім зупиняюсь.

— Я піду й ляжу в ліжко, але мені потрібна ваша допомога у значно важливішій справі, ніж супровід до намету,— я витягаю листа, затиснутого між корсажем і коміром.— Ми обоє знаємо, що ви маєте можливість передавати листи, які заборонено відсилати.

Генрієтта сміється.

— Я мала б заперечити мою схильність до хитрощів, але я насолоджуюсь цим. Дайте мені листа,— взявши папірець, вона крутить його в руках.— Адреси немає, але я знаю, хто адресат,— мій лист зникає в корсажі її сукні.— Невже кохання — причина цієї блідості? Я була б дуже розчарована це чути. Сподіваюсь, якщо я й навчила вас чогось путнього за останні роки, так це не бути посміховиськом заради чоловіка, навіть дуже гарного,— вона вижидально схрещує руки.

— Ні. Я змарніла не тому, що сумую за Гізом. Я засмучена втратою прихильності через нього. Він причина мого розриву з Анжу, а завдяки Анжу — і з матір’ю. Вони думають, що я — шпигунка герцога.

— А це справді так?

— Ні.

Вона задоволено киває.

— Тоді вважайте ваш лист відправленим.

Я замислююсь: якби вона отримала іншу відповідь, я залишилася би без посланця?

Глава 11
Осінь 1569 — Сен-Жан-Д’Анжелі, Франція

изнаю, я сподівалася, що мати покличе мене.

Відтоді, як вона мене принизила, три дні поспіль я щоранку одягалася й чекала, що мою відсутність помітять. Чекала, що мене запросять до неї. Але, здається, мати вельми охоче займається своїми справами без мене. Я їла на самоті під приводом поганого самопочуття, але навіть це не тривожило матір. Я й справді хвора: апатія, напади лихоманки, відсутність апетиту. Учора Жийона благала мене покликати лейб-медика, але я відмовилась. На третій день мого добровільного вигнання я змінюю рішення. Озноб змінюється відчуттям постійного жару під шкірою і надзвичайним головним болем. Жийона повертається замість лікаря з Генрієттою.

Погляд моєї подруги сповнений хвилювання.

— Вона вся палає! Послухайте,— Генрієтта присідає біля мене,— жахлива епідемія охопила табір. Усе почалося з півдюжини хворих чоловіків, а зараз злягли вже більше п’ятдесяти — у всіх пересохлі губи, укриті пурпуровими виразками,— вона повертається до Жийони.— Ви бачили такі виразки на її тілі?

— Ні, ваша світлосте.

— Тоді їй пощастило. Треба перенести її до ліжка.

Я відчуваю на собі їхні руки, але не можу уявити, що вони мене піднімуть. Я важка, немов залізна гармата мого брата. Однак попри мої сумніви, мене піднімають. Я розплющую очі, й моя кімната неначе обертається. Я роблю спробу рухатися, але, боюсь, що мало чим здатна допомогти Генрієтті та Шарлотті, яким вдається таки подолати коротку відстань і донести мене до ліжка.

— Я піду до королеви,— каже Генрієтта.

Жийона торкається рукава її милості.

— Вони помирають? — шепоче вона.

— Так.

Я лежу із заплющеними очима. Отже, поки я ховалася, Смерть прокралася до табору. Вона прийшла за мною? Я хочу запитати дещо, але мій язик надто сухий і прилипає до піднебіння. Бурмочучи щось незрозуміле, Жийона кладе мені на лоба клаптик тканини. Він холодний, як крига! Я намагаюсь прибрати його.

— Ви що, не бачите, що я замерзаю? — роздратовано кажу я, клацаючи зубами.

Я заплющую очі й, коли тканина повертається на місце, уже не маю сил опиратися.

Час більше не існує. Я непритомнію і впадаю в забуття: я не впевнена в