Софі Періно - Дочка Медічі

але гніву в них немає. Є щось інше. Він знову наближається.— Але ви можете розвіяти мої сумніви. Присягніться, що ви не бачитиметесь із Гізом наодинці.

Важко уявити подібну клятву, але не настільки, як мені здалося б тиждень тому. Мій брат лише просить мене промовити вголос обіцянку, яку я давала на колінах тієї ночі, коли Гаст накинувся на мене. Однак мій голос все одно падає до шепоту:

— Присягаюсь.

Анжу гучно видихає. Його ліва рука обвиває мій стан. Він нахиляється, і я очікую на звичний поцілунок у чоло, проте його губи спускаються нижче, доки не торкаються моїх. Це поцілунок коханця. У моїй голові здіймається вихор думок, серед яких вирізняється одна: гнів Генріха викликаний ревнощами! Я збентежена як цим відкриттям, так і відсутністю відрази з мого боку. Цей гріх незрівнянно більший за будь-який, що я вчиняла з герцогом, але моє серце калатає так само, як і в обіймах Гіза. Мій язик шукає язик Анжу, а моє тіло збуджується від дотику його рук.

Аж тут потяг миттєво змінюється огидливістю. Мабуть, я — найбільш розпусна та хтива жінка на цій Землі; безсоромне чудовисько, що пробуджує низькі інстинкти в усіх чоловіках довкола — зваблюючи навіть власну кров і плоть. І що найгірше, я пристрасно відповідаю на такі гріховні пестощі. Вирвавшись із обіймів Генріха, я нахиляюсь, упершись руками в коліна, встромляю пальці до рота і блюю.

Генріх відсахується. Певно, він уперше усвідомив непристойність того, що ми накоїли. Я закриваю обличчя, ховаючись від його погляду.

— Я бачу, як ви мене любите. Я огидний вам! Я викликаю у вас відразу, але Гіз — ні.

Я дивлюсь на нього, приголомшена. Ось цим він переймається?

— Подумати лише, я вірив вам, коли ви казали, що любите мене понад усе на світі. Ви наскрізь фальшиві, як і казав Гаст. Ви причаровуєте чоловіків задля власних жорстоких цілей. Але не бажаєте виконувати обіцянки, на які натякають ваші губи та ваші вчинки.

Я не можу дихати. Не можу повірити в те, що чую. Я знову встромляю пальці до рота, але з цього нічого не виходить.

Брутально схопивши мене, Анжу тягне моє тіло до виходу з намету.

— Що ж, герцог може отримати вас. На здоров’я. Мені від вас нічого не треба. Віднині ваша краса та ваші гарні слова вже не мають наді мною влади. Геть звідси!

Піднявши завісу, він штовхає мене під дощ. Я перечіпаюсь і падаю, нестримно тремтячи у смузі світла, що вибивається з-за спини мого брата. Потім він запинає завісу, і світло зникає — суцільна темрява огортає мій світ. Генріх покинув мене, мати втратила довіру. Я почуваюсь нещасною, винною і самотньою.

Я не маю сил рухатися. Може, Анжу справедливіше розсудить мене, якщо вранці знайде мертвою на землі? Схиливши голову на коліна, я плачу. Коли сліз уже немає, я не знаю, що робити далі. Згодом приходить рішення: сповідатися. Я мушу добитися відпущення моїх гріхів і намагатися не повторювати їх. Клятва віддалитися від герцога, яку я дала Анжу, може й не поверне довіру матері та брата, але все одно її варто дотриматися. Зануривши руки в багно, я насилу підводжуся. Я мушу написати моєму герцогу. Попросити його не наближатися, коли ми знову зустрінемось. Я більше не побачу його наодинці, і ця думка ледве не доводить мене до нових сліз.

Світильники в моєму наметі тьмяно сяють. Жийона спить: голова відкинута назад, на колінах лежить моя нічна сорочка. Радіючи, що не треба пояснювати, де я була, я обережно рухаюсь, аби не розбудити її. Угледівши якесь обличчя у дзеркалі над моїм туалетним столиком, я ледве стримую крик. Я повертаюсь в усі боки, шукаючи божевільну жінку, яка вдерлася до мого намету, перш ніж усвідомлюю, що це моє відображення. Мої очі мають дикий вираз. Зачіска почасти розвалилася: мокрі пасма волосся звисають над обличчям і липнуть до шиї. Моя шкіра така бліда, що мене можна прийняти за мертву.

Знявши плащ, я жбурляю його на килим. Скидаю просякнуту водою сукню, розірвавши її там, де я не могла дотягнутися до зав’язок. Вбрана лише у вологу сорочку, я прокрадаюсь у ліжко, притискаючи до грудей письмове приладдя.

Яке ж складне моє завдання! Сам факт, що я пишу герцогу, є непристойним. Якщо мого листа перехоплять, я мушу принаймні подбати, аби він не зашкодив мені ще більше. Відтак, жодних ніжних слів, здатних пролити бальзам на рану, яку я повинна завдати.

«Ваша милосте». Таке вітання може здатися ляпасом чоловіку, який чув, як я шепотіла його християнське ім’я. Я відкидаю такі думки і продовжую: «Попри невинність нашої дружби, я боюсь, що вона...» Було б жорстоко розділити з ним провину, яку я відчуваю через нашу поведінку; у цьому немає необхідності, адже це ніколи не повториться, «...стала причиною пліток при дворі». Кров закипає в моїх жилах, коли я згадую, про які саме плітки йдеться. Загалом лист виходить коротким, але він завдасть не меншого болю тому, хто його читатиме, ніж завдає мені, поки я його пишу. Я підписуюсь «Герцогиня де Валуа», квапливо згортаю і скріплюю печаткою послання, перш ніж інші сльози, подібні до тієї, що залишила пляму на моєму підписі, не впали на сторінку і не зіпсували її. Потім я ховаю листа під подушкою. Важко уявити, що я спатиму на папері, де написані такі жорстокі слова. Але я виснажена, і думка, що я не засну, не встигає народитися, як я роблю протилежне.

Я просинаюсь із чханням. Мій плащ зник так само, як і залишки моєї сукні. Мою голову стискає тупий біль. Мої ноги немов чавуном налиті. Однак я мушу підвестися. Я маю певні обов’язки. Я не чекаю на теплий прийом у наметі матері, проте я служитиму їй разом з іншими фрейлінами і своєю старанністю спростую те, що наговорив про мене мій брат. До того ж, я маю передати мого жахливого листа Генрієтті. Допомагаючи мені вбратися, Жийона запитально дивиться на