Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

— Без драм, без драм, — гримасуючи, відгукнувся Азазелло, — мені теж доводиться не з медом. Затопити адміністраторові в пику, чи потурити дядечка з квартири, чи підстрелити когось там, чи ще яка подібна дурничка, це за моїм безпосереднім фахом, але розбалакувати з закоханими жінками — вибавте, будь ласка. Адже я вас уже півгодини умовляю… Отож підете?

— Піду, — просто відповіла Марґарита Миколаївна.

— Тоді зводьте отримати, — сказав Азазелло і, діставши з кишені кругле золоте пуделко, простяг його Марґариті зі словами: — Та ж ховайте, а то перехожі зирять. Воно вам знадобиться, Марґарито Миколаївно, ви добряче-таки постарілися з горя за ці півроку. — Марґарита спалахнула, але промовчала, а Азазелло вів далі: — Сьогодні увечері, якраз о пів на десяту, завдайте собі труда, роздягнувшись догола, натерти цією мастю обличчя і всеньке тіло. Далі робіть що знаєте, але не відходьте від телефону. О десятій я вам зателефоную і все, що потрібно, скажу. Вам нічим не доведеться сушити голову, вас допровадять куди слід, і вам не завдадуть ніякого клопоту. Зрозуміли?

Марґарита помовчала, потім відповіла:

— Зрозуміла. Ця річ зі щирого золота, он як руку обтяжує. Та хай, я добре розумію, що мене підкупляють і затягують у якусь темну історію, за яку я дорого розплачуватимусь.

— Це що ж таке, — майже засичав Азазелло, — ви знову?..

— Ні, стривайте!

— Віддайте назад крем!

Марґарита міцніше затисла в руці пуделко і продовжувала:

— Ні, зачекайте… Я знаю, на що я йду. Але йду на все заради нього, бо ні на що у світі більше не маю надії. Але я хочу вам сказати, що, коли ви мене занапастите, вам буде ганьба! Так, ганьба! Я гину через любов! — і, вдаривши себе в груди, Марґарита глянула на сонце.

— Віддайте назад! — злостячись, закричав Азазелло. — Віддайте назад, і до біса все це. Хай посилають Бегемота.

— О ні! — вигукнула Марґарита, вражаючи перехожих. — Я згодна на все, згодна доконати цю комедію з натиранням мастю, згодна йти навіть до чорта в зуби. Не віддам!

— Ба! — раптом ревнув Азазелло і, витріщивши очі на огорожу саду, почав тицяти кудись пальцем.

Марґарита обернулася туди, куди показував Азазелло, але нічого примітного там не угледіла. Тоді вона повернулася до Азазелло, аби дістати пояснення цьому недоречному «Ба!», але давати пояснень не було кому: таємничий співбесідник Марґарити Миколаївни щезнув.

Марґарита швиденько сунула руку в ридикюлик, до якого перед викриком сховала пуделко, і пересвідчилась, що воно там. Тоді, не довго роздумуючи, Марґарита поспіхом побігла з Александрівського саду геть.

Розділ 20

КРЕМ АЗАЗЕЛЛО

Місяць у вечірньому чистому небі висів повний, проглядаючи крізь віття клена. Липи та акації помережили землю в саду складним візерунком плям. Трійчасте вікно в башті, розчинене, але завішене шторою, світилося шаленим електричним світлом. У спальні Марґарити Миколаївни горіли всі вогні й заливали світлом розгардіяш у кімнаті. На ліжкові поверх ковдри лежали сорочки, панчохи й білизна, зібгана ж білизна валялася долі поряд з розчавленою у хвилюванні коробкою цигарок. Черевички стояли на нічному столикові поряд з недопитою філіжанкою кави й попільничкою, в якій курівся недопалок. На спинці стільця висіла чорна вечірня сукня. В кімнаті пахло парфумами. До того ж сюди завівало звідкись запах розжареної праски.

Марґарита Миколаївна сиділа перед трюмо в самому купальному халаті, накинутому на голе тіло, і в замшевих чорних черевичках. Золотий браслет з годинничком лежав перед Марґаритою Миколаївною поряд з пуделком, отриманим від Азазелло, і Марґарита не зводила очей з циферблата. Час від часу їй починало здаватися, що годинник зламався і стрілки нерухомі. Але вони рухалися, хоча і дуже повільно, наче прилипаючи, і нарешті довга стрілка упала на двадцять дев’яту хвилину десятої. Серце Марґарити страшно стріпнулося, так що вона не змогла навіть відразу взятися за пуделко. Опанувавши себе, Марґарита відкрила його й побачила в ньому масний жовтуватий крем. їй вчулося, що він тхне болотяним намулом. Кінчиком пальця Марґарита поклала невелику грудочку крему на долоню, тепер дужче запахло болотними травами і лісом, а потім долонею почала втирати крем у лоб і щоки.

Крем легко мастився і, як здалося Марґариті, тут же випаровувався. Мазнувши кілька разів, вона глянула в дзеркало й упустила пуделко просто на скельце годинника, від чого воно вкрилося тріщинами. Марґарита заплющила очі, потім глянула ще раз і бурхливо розреготалася.

Повискубувані пінцетом з країв у шнурочок брови погустішали і чорними рівними дугами пролягли над позеленілими очима. Тонка прямовисна зморшка, яка перерізала перенісся тоді, в жовтні, коли пропав майстер, зникла без сліду. Зникли і жовтенькі тіні коло скронь, і дві ледве помітні павутинки довкола зовнішніх кутиків очей. Шкіра щік налилася рівною рожевою барвою, чоло стало біле та чисте, а в перукарні завите волосся розпросталося.

На тридцятирічну Марґариту з люстра дивилася від природи кучерява, чорноволоса жінка років двадцяти, яка нестримно реготала, показуючи зуби.

Насміявшись, Марґарита вискочила з халата одним скоком, широко зачерпнула легкий масний крем і дужими рухами почала втирати його в шкіру тіла. Воно відразу порожевіло і загорілося. Потім умить, так наче з мозку висмикнули голку, вщух біль у скроні, яка нила весь вечір після побачення в Александрівському саду, м’язи рук і ніг стали пружними, а потім тіло Марґаритине втратило вагу.

Вона підскочила і зависла в повітрі невисоко над килимком, потім її повільно потягнуло вниз, і вона опустилася.

— Ну й крем! Ну ж і крем! — закричала Марґарита, падаючи в крісло.

Мастіння перемінило її не тільки зовні. Тепер у ній у всій, у кожній часточці тіла збулькувала радість, і вона відчувала, як ці бульки поколюють і лоскочуть усе її тіло. Марґарита відчула себе вільною, вільною від усього. Крім того, вона ясно збагнула, що сталося саме те, про що їй вранці говорило передчуття, і що вона покидає віллу і своє дотеперішнє життя назавжди. Але від цього старого життя все ж таки відкололася думка про те, що потрібно доконати лише один останній обов’язок перед початком чогось нового, незвичайного, яке поривало її вгору, в повітря. І вона, як була гола, зі спальні, підлітаючи час від часу в повітря, перебігла до чоловікового кабінету і, освітивши його, метнулася до письмового столу. На вирваному з нотатника аркушику вона враз розмашисто олівцем написала цидулку.

«Прости мене і якнайшвидше забудь. Я від тебе йду навіки. Не шукай мене, це марна справа. Я стала відьмою від горя і біди, що впали на мене. Мені пора. Прощавай.

Марґарита».

З цілковито полегшеною душею Марґарита