Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

— Яка голова? — спитала Марґарита, приглядаючись до несподіваного сусіда.

Він був невисокий на зріст, вогненно-рудий, з іклом, у накрохмаленій білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках і з котелком на голові. Краватка була яскрава. Дивовижно, що з кишеньки, де звичайно чоловіки носять хусточку або самописку, в цього громадянина стриміла обгризена куряча кістка.

— Та, бачите, — ясував рудий, — сьогодні вранці в грибоєдовському домі голову в мерця поцупили з труни.

— Як же це може бути? — мимохіть спитала Марґарита, в той же час пригадавши перешепти в тролейбусі.

— Чорти їх маму знають як! — пащекував рудий. — Втім, я гадаю, про це Бегемота непогано було б запитати. Страшенно ловко поцупили. Неймовірний скандал! І, головне, не взяти в тяму, кому й навіщо вона потрібна, ця голова!

Хоч як була поглинута своїм Марґарита Миколаївна, її, однак, вразили дивовижні брехні невідомого громадянина.

— Даруйте! — раптом вигукнула вона. — Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні…

— А, так, так…

— Отож це літератори за труною йдуть? — запитала Марґарита і враз ошкірилась.

— Так-таки, вони самісінькі!

— А ви їх знаєте на обличчя?

— Всіх до єдиного, — відповів рудий.

— Скажіть, — заговорила Марґарита, і голос її зробився глухим, — серед них нема критика Латунського?

— Як же його може не бути? — відповів рудий. — Он він з краю в четвертій шерензі.

— Це блондин отой? — мружачись, запитала Марґарита.

— Попелястий… Бачите, він очі закотив до неба.

— На патера скидається?

— Ото-то.

Більше Марґарита нічого не запитала, приглядаючись до Латунського.

— А ви, я бачу, — посміхаючись, заговорив рудий, — ненавидите цього Латунського.

— Я ще декого ненавиджу, — крізь зуби відповіла Марґарита, — але про це нецікаво говорити.

Процесія в цей час рушила далі, за пішими потягнулися переважно порожні автомобілі.

— Так, звісно, що тут цікавого, Марґарито Миколаївно!

Марґарита вразилася:

— Ви мене знаєте?

Замість відповіді рудий скинув котелок і широким рухом відвів його вбік.

«Ну й розбишацька пика!» — подумала Марґарита, приглядаючись до свого вуличного співбесідника.

— А я вас не знаю, — сухо сказала Марґарита.

— Звідки ж вам мене знати! А я, щоб ви знали, посланий до вас у справі.

Марґарита зблідла і сахнулася.

— З цього безпосередньо і треба було починати, — заговорила вона, — а не молоти чортзна-що про відрізану голову! Ви хочете заарештувати мене?

— Поцілила пальцем у небо, — вигукнув рудий, — що це таке: раз заговорив, так уже неодмінно маю арештовувати! Просто справа є до вас.

— Нічого не втямлю, яка справа? Рудий розглянувся і сказав таємничо:

— Мене прислано, щоб вас сьогодні ввечері запросити в гості.

— Що ви верзете, які гості?

— До одного дуже значного іноземця, — з притиском сказав рудий, прискаливши око.

Марґарита дуже розгнівалася.

— Нова порода об’явилася: вуличний звідник! — підводячись, щоб іти геть, сказала вона.

— Красно дякую за такі доручення! — образившись, вигукнув рудий і буркнув у спину Марґариті, яка відходила: — Дурепа!

— Мерзотник! — відказала та, обертаючись, і тієї ж миті почула за собою голос руданя:

— Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які єднали храм зі страшною Антонієвою вежею… Пропав Єршалаїм, великий город, наче й не було його на світі… Так пропадіть же ви пропадом з вашим обгорілим зшитком і сушеною трояндою! Сидіть тут на лаві сама і благайте його, щоб відпустив вас на волю, дав дихати повітрям, пішов би з пам’яті!

Побілівши обличчям, Марґарита вернулася до лави. Рудий зирив на неї, прискалившись.

— Я нічого не збагну, — тихо заговорила Марґарита Миколаївна, — про аркушики ще можна дізнатися… промкнутися, піддивитися… Наташу підкуплено, так? Але як ви могли дізнатися про мої думки? — Вона страдницьки скривилась і додала: — Скажіть мені, хто ви такий? З якої ви установи?

— Ото нудота… — буркнув рудий і заговорив голосніше: — Даруйте, адже я сказав вам, що ні з якої я не установи! Сядьте, будь ласка.

Марґарита беззастережно підкорилася, але все-таки, сідаючи, запитала ще раз:

— Хто ви такий?

— Гаразд, зовуть мене Азазелло, але це однаково вам нічого не з’ясує.

— А ви мені не скажете, звідки ви дізналися про аркуші та про мої думки?

— Не скажу, — сухо відповів Азазелло.

— Але ви хоч що-небудь знаєте про нього? — благально шепнула Марґарита.

— Ну, скажімо, знаю.

— Благаю: скажіть мені лишень одне, він живий? Не мучте.

— Ну, живий, живий, — неохоче відгукнувся Азазелло.

— Боже!..

— Прошу, без емоцій і вигуків, — насупившись, сказав Азазелло.

— Вибачте, вибачте, — мимрила покірна тепер Марґарита, — я, певно, розсердилася на вас. Але, погодьтесь, коли серед вулиці запрошують жінку кудись у гості… У мене немає жодних упереджень, я запевняю вас, — Марґарита невесело усміхнулась, — але я ніколи не бачу ніяких чужоземців, спілкуватися з ними я не маю жодної охоти… а крім того, мій чоловік… Моя драма полягає в тому, що я живу з тим, кого не люблю, але псувати йому життя вважаю негідною справою. Я від нього нічого не бачила, окрім добра…

Азазелло з видимою нудьгою вислухав цю безладну мову і проказав суворо:

— Прошу вас на хвильку вмовкнути. Марґарита покірно замовкла.

— Я запрошую вас до чужоземця цілковито безпечного. І жодна душа не знатиме про ці відвідини. За це я вам поручуся.

— А для чого я йому знадобилася? — вкрадливо спитала Марґарита.

— Ви про це дізнаєтеся пізніше.

— Розумію… Я повинна віддатися йому, — проказала Марґарита задумливо.

На це Азазелло якось зверхньо гмикнув і відповів так:

— Будь-яка жінка в світі, можу вас запевнити, мріяла б про це, — Азазеллову мармизу перекосило смішком, — але я вас розчарую, цього не буде.

— Що за чужоземець такий?! — у замішанні вигукнула Марґарита так голосно, що на неї озирнулися ті, хто проходив повз лаву. — Яка мені спонука йти до нього?

Азазелло нахилився до неї і шепнув багатозначно:

— Ну, спонука дуже велика… Ви скористаєтеся нагодою…

— Що? — гукнула Марґарита, і очі її заокруглилися. — Якщо я вас правильно розумію, ви даєте мені наздогад, що там я зможу дізнатися про нього?

Азазелло мовчки кивнув головою.

— Піду! — з притиском вигукнула Марґарита і ухопила Азазелла за руку. — Піду, куди завгодно!

Азазелло, полегшено віддихнувши, обперся на спинку лави, затуливши спиною велике вирізане на ній слово «Нюра», і заговорив іронічно:

— Ото морочливий народ оці жінки! — він засунув руки в кишені й далеко вперед витягнув ноги. — Чому саме мене послали в цій справі? Хай би їхав Бегемот, він чарівливий…

Марґарита заговорила, криво та гірко посміхаючись:

— Киньте ви мене містифікувати і мучити вашими загадками… Адже я людина нещасна, а ви користаєтеся з цього. Лізу я в якусь дивну історію, але, клянусь, лише через те, що ви мене поманили словами про нього! У мене