Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

Переклад відомого роману Михаїла Булгакова здійснено за виданнями 1966–1990 рр. — з інтеґруванням майже всіх першодрукованих (тобто виданих безпосередньо за рукописами) варіянтів тексту та наведенням головніших текстових розбіжностей. Переклад супроводжується ориґінальним кодексом фактоґрафічних коментарів (історія, персоналії, топографія, топоніміка, побут, алюзії). Переклад українською мовою здійснено в правописі 1928 року.

Михаїл Булгаков

Майстер і Маргарита

На українську переклав, упроводом та коментарями спорядив

Юрій НЕКРУТЕНКО

Нотатка небіжчикові

(упровід перекладача)

Застерігаю читача, що переклад цей було скоєно за досить дивних та загадкових обставин.

Однієї не дуже погожої та тихої ночі я узяв був — укотре! — до подушки зачитану та добряче заяложену книжку Твору мого земляка з Андріївського узвозу. За пів години я знагла усвідомив, що читаю її не авторською, а своєю мовою, ба більше, що текст, який подумки вилонюється, пасує мені до розкриття теми придобніше від авторського. Ба ще більше: моя мова — то й є єдина властива мова Твору, а не та, що нею він написаний. Тоді непереборна сила кинула мене до компутера. Парадокс? Адже автор ніколи не написав моєю мовою жодного рядка, не вимовив жодного слова, хіба що жартуючи. Але, кажу я і повторюю це — але! Він був киянином…

Отож-то! Будучи родимим киянином, він не міг думати інакше як по-нашому, по-київському, хоч якою мовою це думання діялося. Він народився не просто у Києві — він народився на Подолі. Він пішов з 13-го будинку на Андріївському узвозі сімнадцять років перед тим, як у будинку № 3 на цьому ж узвозі судилося однієї вальпуржиної ночі народитися та прожити понад тридцять років мені. Я досі чую доторк до моїх кучерів руки о. Олексія (батюшки Глаголєва — так його скрізь називали) із Свято-Покровської церкви, руки, яка, певно, стискала його руку. Можна не бажати бути киянином, можна стидатися бути ним, але перестати бути киянином, народившись та здорослівши у цьому місті, неможливо. Так само неможливо стати киянином.

У київському будинку № 13 тоді панувала московська мова; знадвору вирувала чиста жива мова киян: тубільна українська, та мови прибільні — московська, польська, їдиш, татарська. У київських будинках тепер панує суржик, знадвору силкується жити хирлява поґвалтована мова «населення».

І саме тепер Твір прийшов мені рідною мовою.

То був дарунок.

І я приймаю дарунок.

Тепер друге: повідомляю, що жодного стосунку ні до літератури, ні до історії я ніколи у житті не мав, залишаючись тим, чим був — маленьким співробітником журналу «Вісник зоології», списуючи з-під мікроскопа (часто навіть видаючи) нудні для невтаємничених комахознавчі трактати.

Я, добре знаючи життя і Києва і Москви, певний того, що Твір писався у Москві з Києва, а не з Москви. Усе у Творі, у тому й Москва, і Єршалаїм — то візія киянина. Київська візія — київською б мовою…

І нарешті, третє й останнє: моя праця над перекладом обернулася на зіставлення усіх знайдених мною виданих текстів Твору, текстів про Твір та до укладення коментарів до Твору. Час збігає й вимиває з пам’яті не лише знаковість побутових дрібниць, але й мотивацію алюзій — час скидає на смітник брухт клясичної освіти. Я зачерпнув трохи з того часу, і прагну в коментарях пронести далі знаття пахощів та смороду тієї доби.

Текст перекладався на українську мову в правописі 1928 р. — найбільш грамотному (через те й репресованому), в правописі, сучасному романові. У своїй роботі я був вільним від ґільдійської замкнености літературознавців, текстологів та інших спеціялістів «від Булгакова».

Стилю автора, стилю Майстра, я не смів зачіпати, хоча редаґування роману вочевидь незавершене. Я прагнув зберегти його властивою мовою таким, яким автор, з долі чи з недолі, залишив його сподіваному в посмерті читачеві. А втім, чого ж ґзитися на долю, як вона вже поставила крапку в ще не завершеному Творі й вивела слово «Кінець»?

Нікому не знати, який присуд вирік би автор з-під свого гоголівського каменя на вчинене (чи пак скоєне) мною. Як звиділась би Майстрові поява його кращого творіння «етім ґнусним язиком, катораво і на свєтє нє существуєт» (а це, ніде правди діти, його слова). Але мені добре знати, що чинилося (чи пак коїлося) це з глибокого та склінного почуття до Майстра, до Маргарити, до Єшуа та… — так, так! — до жорстокого п’ятого прокуратора Юдеї вершника Понтія Пилата.

Отже…

Майстер і Маргарита

— Ну добре, хто ж ти є?

— Я — тої сили часть,

Що робить лиш добро,

бажаючи лиш злого.

Ґете. «Фауст»[1] (переклад Миколи Лукаша)

Частина перша

Розділ 1

Ніколи не розмовляйте з невідомими

В годину гарячого весняного заходу сонця на Патріярших ставах[2] з’явилося двоє громадян[3]Перший з них — приблизно сорокарічний, вбраний у сіренький літній піджак і штани до пари, — був невеликого зросту, чорнявий, вгодований, лисий, свого пристойного капелюха пиріжком ніс у руці, а добре виголене обличчя його прикрашали неймовірного розміру окуляри в чорній роговій оправі. Другий — плечистий, рудуватий, чубатий парубок у збитій на потилицю картатій кепці — був у ковбойці, пожмаканих білих штанях та чорних тапках.

Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз[4], голова правління однієї з найбільших московських літерацьких асоціяцій, скорочено іменованої МАССОЛІТ[5], і редактор грубого мистецького журналу, а молодий супутник його — поет Іван Миколайович Понирьов, який писав під псевдонімом Бездомний[6].

Потрапивши в тінь ледь зазеленілих лип, письменники перш за все шугнули до пістряво помальованої ятки з написом «Пиво та води».

До речі, слід зазначити першу дивину цього страшного травневого вечора. Не лише біля ятки, але й в усій алеї, рівнобіжній Малій Бронній вулиці[7], не виявилося ані однісінької живої душі. Тієї пори, коли вже, здається, несила було й дихати, коли сонце, розжаривши Москву, в сухій імлі звалювалось десь за Садове кільце[8], — ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лавку, порожньою була алея.

— Дайте нарзану, — попросив Берліоз.

— Нарзану немає, — відказала жінка в ятці й чогось образилася.

— Пиво є? — хрипким голосом поспитався Бездомний.

— Пиво привезуть надвечір, — відповіла жінка.

— А що є? — спитав Берліоз.

— Абрикосова, але тепла, — сказала жінка.

— Ну давайте, давайте, давайте!..

Абрикосова дала пишну жовту піну, і в повітрі запахло перукарнею. Напившись, літерати відразу стали гикати, розплатилися й умостилися на лавці лицем до ставу і спиною до Бронної.

Тут сталася друга дивина, що зачепила самого лише Берліоза. Він раптом перестав гикати, серце йому гупнуло й на мить десь провалилося, затим повернулося, але з тупою голкою, що засіла в ньому. Крім того, Берліоза пійняв безпідставний, але настільки сильний страх, що його закортіло негайно бігти з Патріярших світ-заочі.

Берліоз тоскно озирнувся, не