Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

собі націдив води з покритого пилюкою чорно-сірого бака. — Скоріше, по кількості окремих патичків.

Раптом Редька відчула, як дах у неї під ногами затрусився. Вона не одразу второпала, що воно таке, і вже збиралась запитати в Дордже про частоту місцевих землетрусів, як раптом до тряски додався ще й дзвін, а після того — неясні крики ледь не людськими голосами. За хвилину Редька видихнула: вузьким проходом між будинком, на який вони вилізли, і сусіднім, гнали худобу. Попереду — важкі яки, за ними незліченний натовп овець, у самому кінці — коротконогі коники з мішками й негуманними погоничами на спинах. Вівці були в процесії найдивнішими. Збившись у суцільну кучеряву курну хмару, вони сунули вулицею вперед, як червона стихія.

— А чого їх спини на червоне тут фарбують? Щоб не загубилися? І так же наче каміння червоного тут вистачає…

— Ну, значить якраз для маскування. Щоб беркут серед скель не вхопив? Або щоб сонце відбивалось, як тобі більше подобається.

— Або щоб комуністи за своїх приймали?

— Чи, може, це вівці ґазди з секти дуґпа.

Редька, вже не слухаючи про секту, примружилась на сонце і пчихнула.

— Ех, полежати б тут, позагоряти. Точно б теракотова на цьому вітрі стала за півдня.

І, вже за півхвилини ставши на цьому вітрі червоно-синьою, вона поспішила нерівними сходами вниз, до хати, грітися.

Роззираючись в очікуванні вже канонічного обіду (рис, рідка зупа з сочевиці, миршаві овочі в гострих приправах), Редька надибала старезний журнал Le Point без обкладинки. Який горопашний француз його забув тут сто мільйонів років тому? Бо що-що, а мода у Франції мала існувати ще за мезозойської ери. Журнал уже встиг поморщитися й піджовкнути, що наштовхнуло Редьку на хвилинний роздум про недовге щастя медійних знаменитостей у будь-якій країні в будь-який час.

Очевидно, сльозливий губатий французький актор зі зниклої обкладинки (про його тамтешню пристуність свідчила майже дочитана до кінця кавер-сторі) пішов на оздобу житла горян. Сусідами по стіні йому будуть зірки індійського кіно в подертих джинсах і безглуздих — від намагання вподобитися голлівудським — скутих позах.

— Ну й імена у цих звйозд… — Редька допила каламутний яблучний сік, нечувану розкіш як для цих умов, і показала на постер із молодиком, що сплів руки на грудях, підпихаючи собі біцепси, аби здавались більшими, і, трохи згорбивись, сперся на машину й солодко всміхався 14-річним дівчаткам, а заодно і їй. — Шахід Рок Стайл!

Думалося їй ліниво. Скоріш за все, журнал перекочував у це забуте статистикою село десь звідти ж, звідки й постер — із більш відвідуваного туристами Непалу чи й із Індії. Не тільки ж зерно і осінь із неї возити.

Самотня муха билася об завелику, як на тутешні вітри, шибу, заліплену подекуди пластирем. З вікна добре було видно довколишню колонаду скель, над якою, глузуючи з ув’язненої мухи, кружляли вічно вільні ворони. Так само самотній яблучний недогризок на довгому, застеленому брудною квітчастою шматою столі, пророкував якусь холодну пустку.

Редька аж струсила головою, щоби відігнати ці липкі й холодні передчуття. Відтак заглибилася в читання подробиць скандалу з нареченою губатого француза. Шахід Рок Стайл без тіні сексуальності хтиво посміхався згори.

52

Давно вже втративши рахунок дням, Редька тим більше втратила лік усім ґомпам і чортенам, що вони пройшли. Деякі — певно, більшість — лишалися для неї безіменними, складаючись у химерний калейдоскоп разом із горами, жіночим вбранням, смаками й запахами, інші ж наклеювалися прозорим цигарковим папером на стінки пам’яті, щоб ворохобитися у майбутньому тоненьким вітром туги за побаченим і пройденим. І тільки одиниці залишали слід, глибокий і хитромудро викарбуваний, як лицеві татуювання островитян із Океанії. Редька колись на «діскавері» їх видивилася й собі подібне захотіла. Добре, що підлітковий вік вчасно минув. Татуювання, шрами та інші декоративні каліцтва значно краще зберігаються у нас всередині.

— Це, певно, найстаріший храм у цих краях. — Дордже показав на пагорб, де височіла червона споруда. — Це якщо ти раптом стала любителем статистики.

— Мгм… — Редька втомлено зітхнула і скривилася. — Нам туди обов’язково?

— Ну, а як же фотографії для бабці і сестри?! — з переграним подивом обернувся до неї Дордже.

Редьку скривило ще більше.

— Гаразд, — здався він, — мені ще тоді, в селі, оті співочі тітки казали, що там їхній родич за храмом дивиться. Чайку нам зварить, розкаже, може, щось.

Зітхнувши, Редька ступила на стежку догори.

Розказав доглядач ґомпи небагато — був німим від народження. Зате молока і цукру в чай не шкодував.

Редька втягувала гарячу рідину з гучним присвистом і посміхалась чоловікові в кумедній шапочці з помпоном у відповідь.

— За легендою, Падмасамбхава і тут заховав свої священні скарби до кращих часів, — озвався з півсутінків сторожки Дордже. — От місцеві і вважають ґомпу Ґар наріжним каменем своєї спадщини.

— Ти шо, з путівника читаєш? — підозріло покосилася Редька.

— Щось типу того. Подейкують, цей храм старіший за знаменитий монастир Сам’є в Тибеті. Чула про такий?

— Та ну — старіший? Нє, не чула…

Дордже позіхнув.

— Щось сплячка нападає… так от. Коли у восьмому столітті в Дранангу за наказом Трісон Деуцена, знайомого тобі, до речі, за білими ганчірками на патичках (я ж правильно цитую?) короля з природою Бодхісатви, взялися будувати величний Сам’є, щоночі набігало активістів-демонів, щоб не лишити від будови й камня на камені.

— Ага. Заробітчан на них не було наших… — і собі позіхнула Редька, придивляючись до вилежаної бамбетлі просто біля пічки-боа. Це ж треба, колись би вона тікала від такого кусючого коца з овечої шерсті якнайдалі, а тут, ти ба — популярні вони. Редька солодко примружилась: та ще й сам Дордже цю тему задав у своїй Ляпцігській мансарді коцом із сувенірного базару в Косові… Очі Редьці злипалися, як перележалі на сонці мармеладки.

— Ще чайку? — прошипів їй на саме вухо Дордже.

Редька здригнулася.

— Печенька би до нього… З маслечком. Чи вареннячком. Ну-ну, так шо там із ганчірочками?

— Скручено в пробірочки, — передражнив її Дордже.

Редька глянула на нього скислим компотом: дотепно.

Дордже зітхнув і почав говорити інтонаціями університетського лектора: з паузами, щоб студенти встигли записувати, паралельно колупаючи в носах.

— Коли Падмакара на запрошення тибетського правителя прийшов у його володіння для допомоги спорудження храму в Сам’є, Трісон Деуцен відмовився першим скласти шану ґуру. Тоді Народжений з