Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

Тим більше — ги-ги, — раптом помітила щось подібне до Розп’яття вона, — китаєць наш, кажись, ще й християнин.

— Що? — не второпав Дордже.

— Ну осьо, бач, — тикнула пальцем на стіну ближче до стелі. — Хрестик дерев’яний же, чи мене глючить? Коли в людини такий фьюжн, то, певно, стає інших розваг, крім як бігати в поліцію за сорок кілометрів по горах.

Дордже засміявся:

— Ні, тут, звісно, ходили якісь місіонери, і навіть церкви їм дозволяли будувати, але цей ось хрестик — то атрибут тантричного ритуалу до.

— До?

— До. Для того, щоб умилостивити мирських духів, народ ще й досі, як і за найдавніших часів, робить ці хрестоподібні паличко-ниткові амулети. Дивно, що ти їх ще в місті з глиняним статевим гігантом не розгледіла. На козині черепи дивилась чи на…?

— Ой да канєшно! — спалахнула Редька. — На член його, ага. Мені тринадцять років і я вчуся в католицькому ліцеї для дівчаток.

— Ну, — потягнувся на спальнику Дордже, — якщо ти не з католицького ліцею, то йди спитай у господаря барильце чангу.

— Кого?!

— Чангу. Місцевої бражки. Якщо ячмінь вродив, звичайно. Як не дасть — то точно китаєць. А не вернешся — то ракшас.

— Шо?! — Редька починала дратуватися. — Щось із тобою чим далі в ліс, тим більше слів нових.

— А що? Стандартна метода вивчення іноземних мов. Хіба ні?

— З-під свині. Хоча… про ракшасів це десь вже я чула. Що за одні?

— Та так, — Дордже підлаштовував рюкзак собі під голову, — дикуни-людожери. А чула ти про них від настоятеля. Живуть на малому континетні Чамара — одному з восьми островів довкола гори Сумеру.

— Це десь явно не тут… — (Редька давно видивлялася в околицях бодай озерце, щоб у полудень скупатися).

— Ну чого. Світова гора, вона як хребет — мусить бути в нас самих. А на Чамару спирається чиста земна обитель Ґуру Рінпоче.

— А, точно. Край ракшасів! — пригадала Редька. — А чого він там сидить у них?

— Подобається йому, певно, — позіхнув Дордже. — Навертає їх на шлях істиний, щоб не втрачати форму. Це як гантелі щодня підіймати. То ти йдеш за чангом чи всьо пропало?..

51

— З Тибету в Королівство везли сіль, а назад, із королівства — осінь.

Дордже роззирався довкола — на дуже нетутешню, вибілену сонцем наче соляну долину між білих-білих скель. Такий пейзаж звично було би бачити, виходячи на балкон щоранку почистити зуби, де-небудь на Місяці, а тут Редька несвідомо поглядала собі під ноги, щоби ненароком не гепнути в який-небудь кратер.

— Осінь? — почула вона.

— Яку осінь? Зерно.

— Ти сказав «везли осінь», — наполягала Редька.

— Ні, назад з Індії чи ще звідкілясь везли зерно.

— Рис?

Дордже посміхнувся.

— Ні. Спеціальне духовне зерно. Що посієш, те й пожнеш.

— Дурень… — Редьці вкотре здалось, що її мають за розумово неповноцінну.

— Точно. Якраз і везли зерно духовності, щоби прорідити паростки таких от дурнів. І наступала солена осінь. Тут же було колись солене море…

Далі вони йшли мовчки. Редька думала про те, скільки жінок мало би плакати і впродовж скількох тисячоліть, аби з їх сліз зробилось стільки солі, як отут піску. Випадкова ж думка про кратер притягла за шкірки згадку, що змусила Редьку здригнутися: пісок-сипунець і його невидима пелька. Ну й чудо, котрим вдалось її уникнути.

— Якось так все дивно… — Редька висякалась у шматок туалетного паперу. — Вся ця історія з Амі.

Це вперше, ще з часів їх втечі з буцигарні, прозвучало ім’я провідника. На історію з піском і багнетом у них наклалось якесь мовчазне табу — як анастезія після больового шоку. Але ж усе минуло начебто на краще? То ж чого, навіть тепер, як здалося Редьці, Дордже якось невдоволено покривився? Зітхнувши, вона вирішила особливо тему цю не розвивати, навіть не стала питати дитяче «Чи плакав би ти, якби мене там засмоктало». Забагато було би зарьованих рефлексій на погонний метр.

— Не дивився кіно «127 годин»? — натомість спитала вона.

— Не пригадую.

— Там альпініст попав у завал, і, простирчавши з притиснутою камінням рукою сто двадцять сім годин, нарешті відрізав собі руку. Що найстрашніше — тупим китайським ножичком. А нормальний швейцарський залишив вдома.

— Чого?

— Сентиментальний був, — зітхнула Редька. — Галімий ножичок йому, бач, ма-ама подарувала. Повелась, практична женщіна, на безплатний ліхтарик при ньому.

— Гарний приклад, як скупий платить двічі. Чи хтось платить за скупого.

— А сам би ти що зробив?

— Ну, до ножів у мене особливе ставлення. Китайського я би з собою, по-перше, не брав. А по-друге, взяв би з собою маму і казав би їй: «От бачиш, до чого твоє виховання довело».

Обоє загиготіли.

— А мені найстрашніше, як не крути, було би помирати на самоті. Коли ні докричатися нема до кого, ні тільця свого медицині заповісти на органи.

— Та чого на самоті. Носи з собою томик Кастанеди і трохи грибочків — проведеш останні години у веселій компанії свого наґваля.

Дивним чином місця, куди вони прийшли під обід, не були аж такими безлюдними. Принаймні дивно було Редьці після всіх тих пройдених міст-привидів і неприступних перевалів. В Середньовіччя отці церкви, аби нагнати на простолюд містичного туману, точно б розказали, що тут живе народ людей-духів, із вісьмома очима й чотирма руками, а подекуди й чотирма лицями. Як доказ показали б украденого й приволоченого солдафонами у християнські землі Авалокитешвару. І пішли б палити чергову відьму для ілюмінації. А тут народ ще з тих, либонь, часів жив собі спокійно, ганяв худобу й не цурався за малу плату погодувати подорожнього гарячим обідом.

— А вода в них на даху. Може, навіть тепла від сонця. Так що шкода, що тепер лиш обід. Пішли руки хоч помиємо і пики від пилюки.

Розігрітий обідніми променями дах невеликої господи сам був суцільною збитою пилюкою. Його час від часу підмащували новою глиною і підкладали на краї карявих дрів, вже й не ясно, звідки притягнутих.

— Тут, певно, як по кількості води в пустелі, по кількості в’язанок дров, визначають, хто багатший. — Редька ненароком вилила трохи літеплої води собі за комір і вилаялася.

— Думаєш, в’язанок? — Дордже і