Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

— у відзнаках вона не особливо розбиралася. Довкола цих фотопортретів із бозна-яких часів стояли припалі пилюкою штучні квіти, в той час як під зображеннями божеств і святих було свіжо насипано в мисочки рису, а в нього вже натикано паличок для курінь, монеток і скручених банкнот. А ще навішано шаликів і наставлено ритуальних пиріжечків-конусів.

— Цей дяпан шо — помер? — глянула на традиційні китайські квіти (такі зустрінеш і в автобусі Тернопіль-Івано-Франківськ, і на Новобілицькому кладовищі в Києві) Редька.

— Ні, — засміявся Дордже. — Він якраз живіший од усіх живих. А з чого ти взяла?

— Ну, квіти такі…

— Ат! Квіти тут всі люблять, ти їх по хатах не помічала, видно. Не ростуть справжні, то хоч із пластику хай квітнуть. А ці тут за наказом прибили навіки — щоби вічне свято.

— Ну і хто це? — Редька роздивлялась третє підборіддя у портрета.

— Один із їхніх окупантських генералів. Чорт його зна, як його звати. Можу поцікавитися.

— Ага. Не забудь.

Дордже висипав у мисочку коло виходу дрібноти.

— Мило тримати у храмах портрети людини, що наказала знести храмів десять-двадцять. Кажуть, ентузіаст ще власноручно з кайлом ходив на «комсомольську стройку».

— Підарас.

— Найсмішніший випадок був, коли китайці знищили жіночий монастир дванадцятого століття. Формулювання причини знаєш, яке було? «Будівництво даного об’єкту не було узгоджено з органами державної влади»!

— Підараси! — Редька додала множину, відчуваючи, що матюкатися в храмі в припадку праведного гніву — цілком нормальна річ. Втім секунду подумавши, вона додала:

— Дивно, як це наші уроди в Києві не додумались до такого «пояснення» нищення міста. Напрягаються там, бідні, чекають, нищать ті кволі пам’ятки архітектури, щоб тільки руками розводити й казати, а шо ж тут, тут уже толька пад снос… От вийшли б і чесно, притискаючи до серця земельний кодекс, сказали народу: «Немає акту передачі цієї землі під будівництво. Будівництво вважається незаконним!» А хто не згоден, то на них ментів із газом — тут уже хоч російський сценарій, хоч китайський, вибирай, що до душі.

— Пішли. — Дордже обійняв її за плече. — Щось ти розійшлася вже.

— Нє, але якщо серйозно, — випручалася Редька, — то чого би людям просто не викинути цього гамно-генерала з храмів?

— Бо тоді храм спалять і покарають все село, — просто відповів їй Дордже.

Редька відчувала наростання гніву.

— Але ж геть-чисто все проконтролювати неможливо!

— Правильно. Саме тому, як вчили тебе на лекціях із політології, будь-який авторитарний режим приречений на фіаско. — Тут Дордже змовницьки підморгнув до Редьки: — Навіть якщо вони десь саперними лопатками й динамітом і нариють хоч саму Гнівну Мантру.

— А… що за гнівна мантра така? Війну насилати? — Редьці чомусь уявилися бомби Хіросіми.

— Взагалі-то, насилати закляття. Універсальні, знаєш, штуки.

— Ой.

— В оригінальній задумці, щоправда, не все так макабрично. Гнівними звуться мантри, що належать гнівним божествам. І, як не дивно, вони мали б використовуватися для зачистки демонічних сил, що капостять живим істотам і чинять перешкоди Вченню Дхарми.

— Ну, тоді чого боятися саперних лопаток?

— Боятися? Не знаю. Просто ж будь-яку річ можна, за бажанням, обернути іншим боком. В неправильних руках потужна мантра витворить таке, що й бомби Хіросіми видадуться літнім градом на городі.

Редька подумала, що вона або кінцево шизіє й не помічає, коли говорить думки вголос, або Дордже і так читає її думки, тож саме час кінцево ошизіти.

— Та й, як застерігав Ґуру, — провадив далі Дордже, — небезпека чигатиме й на цілком пристойного, не шкодливого тертона, котрий якоїсь сраки, як ти кажеш, змилив і забажав собі спереляку матеріальної вигоди… — (Редька насторожилася), — слави і величі. — (Редька видихнула).

— Тоді, — Дордже зітхнув, — люди намагатимуться, м’яко кажучи, щасливчику нашкодити. Тому лохом бути не варто, і варто напровсяк володіти знаннями про чарівні сили. Я ж зрозуміло висловлююся?

— Ага, дуже, — огризнулась Редька.

— Ну, цитати ліпше не перекручувати, — знизав плечима Дордже.

50

Редька з інтересом розглядала їх сьогоднішню ночівлю.

— Нда. Просто пам’ятник перших років незалежної України. Сусід був тоді з Китаю в таких торбах пуховиків навіз зо піввагона, а один там діджей у нас недавно, пару років тому, костюмчик пошив собі такий, в полосочку… Прохавав тєму.

Буда, в якій їм довелось заночувати, не мала ні вікон, ні дверей, зате коштувала грошей у хитруватого хазяїна. Вочевидь, за особливий дизайн і теплоізоляцію: всі стіни, стеля і підлога були обтягнуті, за виразом Редьки, «шкурами невбитих полосатих сумок». Добре знайома кожному жителю пострадянських та азійських країн пластикова червоно-синя смугаста чи, скоріш, картата тканина створювала відчуття неповторного затишку для тих, хто був під владою її простору.

— Ми тупо спатимемо у китайській сумці. Їха! Відчуй себе парою джинсів.

— Добродій Хуй-Ши надав нам унікальну можливість бути зробленими в Китаї. Як ти це можеш не оцінити? Ми зможемо пірнути у первозданне лоно другої за розмахом світової економіки, з якого народжується кожна китайська річ, і матеріалізуватися потім будь-де на земній кулі. Правда, у межах векторного поля «базар-вокзал».

— Шо галімо, так це те, що щурячі перегони на даху і стінах стають ще голоснішими від такого матеріалу бігових доріжок. — Редька позіхала, розкладаючи спальник на вельми цінний для господаря («Визувайтесь!!!») матрац на підлозі. — Але цікаво все-таки, де він такого надер. І чи переслідував цей дядюн іще якусь мету, крім естетичної…

— А яку мету переслідували шотландські кілти? — Дордже широко позіхнув.

— Слухай, — Редька аж піднялася на лікті, — а дядюн не китаєць, випадково? Яким таким шовковим шляхом його в такий глушняк пришвартувало?!

— Піди скажи йому «ні хао». Якщо почне шкіритись — китаєць, значить. Може, безплатно нудл-супа насипле.

— Ага. Один мій дружочок в ін’язі так заскакував із китайцями в ліфт і горлопанив, аж очі вилізали: «Не сунь хуй в чай, не сунь хуй в чай!» Чогось йому здавалось це смішним… Поржав би він, аби його схопили прикордонники.

Торба навколо них тихенько шелестіла. Був то вітер знадвору чи щось іще, Редьці не хотілось думати. Однак, чогось пошепки, вона таки спитала те, що її мучило:

— А якщо китаєць, то він нас, бува, не здасть, кому не треба?..

Дордже промовисто на неї глянув.

Редька зітхнула:

— Добре, я не буду упереджена…