Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

Лотоса всміхнувся і погодився… віддати шану не цареві, а його одягу. Тут одяг на гордому царі запалав, і цар покаявся. За легендою, після цього він приніс клапоть свого понищеного плаття Падмакарі в дар, як засвідчення покори і пошани. Звідси і йде традиція особливо дорогим гостям, духовенству і статуям у храмах на шию вішати білі чи жовті шарфи. Також ними зав’язують дзвони, ступи, чортени, дерева у високих та священних місцях — це все ти вже бачила сама.

— А з демонами що?

— Та нічо. Падма, як завжди, їх переміг. Ти що, перед тим все прослухала?

— Ну… — (Редька й рада була би зізнатися, що всі її думки «перед тим» зайняв колючий коц, але надто вже це відганяло би нелюбим їй арт-хаузом).

— Та ж послав Ґуру монахів із Сам’є, щоб побудували ґомпу саме тут. Зі ста вісьмома чортенами в комплекті.

— А-а. Молодці.

— Правда, — Дордже допив свій чай і зараз намагався вилити рештки солодкого конденсату в рот, — в життєписі Падми авторства Єше Цогял я цієї історії не зустрічав, а вона, кажуть, мала досконалу пам’ять… Ну але нашо піддавати сумніву те, в що вірять місцеві буддисти? Головне — що воно для них працює.

— Це точно. — Редька сьорбнула налитого чайку, думаючи тепер про згущенку в кількості цілої банки. — Це як у легенді про зуб Будди.

— В котрій із них?

— Ай, та ти знаєш. Коли стара мама попросила сина, що йшов чи то на навчання, чи на заробітки десь в Індію, принести їй звідти зуба Будди. Синок, як то водиться, все пропив-прогуляв, і вже дорогою додому згадав, що мамка якийсь сувенірчик замовляла. Ух ти, йоптіть — Буддин зуб! Роззирнувся він навколо, а попри дорогу такого добра валялося достатньо, взяв перший-ліпший чийсь зуб і поніс мамі. Мама рада, син хитрий. Скоро знову звалив на рік кудась, а коли вернувся, знайдений ним зуб…

— Стояв на вівтарі й світився, — закінчив за неї Дордже.

— Ну я ж казала, ти все знаєш.

— Та нє, вгадав. Інша версія була, що зуб за ним погнався і закусав до смерті.

— Ну, це моя би версія була… — захихотіла Редька.

— Ну а чия ж.

— Фух. Ми дурні якісь. Як тільки коло храму, так якась ржака. Пам’ятаю, як ми з подружкою в шостому класі заслужили на вічні муки — не могли зупинитися на похоронах одної старшої дівчини з нашої школи. Як на зло — всі сумують, плачуть, а ми дві корови ржемо, як псіхи, і нічого не можем зробити… Тупо без причини! Досі совісно.

Дордже зосереджено розглядав блискучу потилицю монаха-сторожа і, як їй здалося, безпардонно пропускав Редьчині слова повз вуха. Ну й нехай.

— Здається, нам пора? — Редька підвелася слідом за мовчазним і трохи блаженним доглядачем. Він, правда, спершу зібрав весь посуд і поправив коцики, і вже аж потім вийшов надвір.

— Мистецтво слухати, — іронічно помітила Редька, виходячи в сліпуче білий день, — явно не наша з тобою сильна сторона.

— А шкода. — Дордже на мить примружився. — Якщо хочеш почути щось справді важливе, треба спершу дослухатись. Але, схоже, тебе більше розважають діалоги самої з собою.

Сторож відв’язав від пояса гроно велетенських ключів. Редька думала, такі бувають тільки у кіно, та й то в дитячому. Пошарудів старезним замком, масивні двері зі стогоном провалилися у внутрішню темряву храму.

Редька привидом ковзнула всередину. Очі геть не хотіли звикати після яскравого денного світла. Доглядач і Дордже заходились простиратиися перед вівтарем. Редька тихо рушила внутрішнім периметром, тримаючись попід стінами.

Вдихала запах старих фресок, вогких тканин, просотаного часом дерева, і раптом в одному з кутів відчула щось настільки дивне, що аж спинилася, оторопівши. Щось наче пройшло крізь неї, пронизало на кілька секунд, і враз відпустило. Тільки потилиця задубла, поволі розповзаючись гарячими мурашками за мить.

— Присутність… — єдина думка, що прийшла до Редьки.

Тут ззаду підійшов Дордже. Вона дивно глянула на нього, але нічого не сказала. Він пройшов уперед.

Постоявши в тому місці ще секунду, Редька, струсонувши кудлатою головою, рушила слідом за ним.

Центральною в храмі була старезна статуя самого Падмасамбхави, посаджена між сухих гілок майже такого ж древнього, як вона сама, дерева. Дордже казав, це дерево виросло вже після того, як побудували храм і поставили цю статую. Певно, хтось чи щось поміркувало, що Ґуру тут не на достатній висоті, от дерево собі й зажило незрозумілим чином, без сонця і вітру, піднявши Падму вище.

— Цікаво, як йому там ведеться, у країні Ракшасів. — Розглядаючи грізну статую з кумедними закрученими догори вусами, проговорила Редька. — Це я так, продовжуючи тему.

— Хто зна. Ґуру Рінпоче обіцяв повернутися у країну червоних людей, коли небом літатимуть залізні птахи. Птахи літають уже давно, але щось він не поспішає. Значить, непогано йому там ведеться.

— Ага. Або червоних людей тут малувато. Треба мені частіше на сонце виходити.

— Та нє. То вже бурякові люди будуть, а не червоні. Він побачить, що переборщили, і побіжить назад по своєму Вселенському Мосту. І все через тебе.

Редька похнюпилася.

Попрощавись із доглядачем, вони рушили вниз по стежині.

— Що ти така кисла? — аж тепер помітив її Дордже. — Візьми оно вмийся. Станеш васілісою-красою. Диви, і заміж віддамо отам-он у селі.

Тонкою цівкою з того ж пагорба, де стояла ґомпа, тік струмочок.

— Та пішов ти. На себе подивися.

— Як хоч. — Дордже набрав повні пригорщі води й випив її. — А водичка-то не проста…

— А яка, мінеральна?

— Напевно. — Дордже випростався й рушив уперед. — Джерело почало бити якраз тоді, коли виросло великим дерево. З-під його коріння. Люди ходять сюди лікуватися, рятуватись від бездітності й вугрів.

Редька розвернулась і побігла назад до струмочка. І тільки жадібно нахлебтавшись прохолодної води, побачила, які ніжні ясно-зелені рослинки жили по цих берегах. На тлі зимової пустелі з її нескінченними лютими вітрами вони виглядали майже фотошопно.

— Спускаймося вже. Може, роздобудемо в людей трохи сиру чи й курду, якщо пощастить.

Замурзані дітлахи бігали єдиною вуличкою зігрітого ще вранішнім сонцем села. Вітер з пилюкою, не зважаючи на раннє пообіддя, ще не почався. Співали півні й спали на теплій землі собаки, котрих у тутешніх краях звуконаслідувально, вочевидь, звали кукур.

—