Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

Є в тебе хороші ліки, лялю... Не бійся, жити будеш, від цього баби ще не помирали.

Таміла знову закричала, та Колю Тайгу жінка поки що не цікавила. Він знову повернувся до Абрамова, навідліг ударив в обличчя.

— То що, мовчимо, начальнику? Холодно, язик примерз на морозі? Нічого, є де погрітися. Там твоїх уже багато гріється. Айда, братва.

Коли начальника табору підхопили під руки та поволокли в бік пожежі, він усе зрозумів раніше, ніж я, втратив контроль над собою, з останніх сил засіпався в руках своїх катів. Та один із бандитів різко вдарив Абрамова ззаду в потилицю — і тіло його враз обм’якло. Тепер майор не опирався своїй жахливій участі — щойно Коля Тайга прирік його до спалення живцем в охопленому вогнем бараку.

— Так не можна, — вирвалося в мене.

— О, Танкісте! — Ватажок злодіїв ніби лише тепер мене помітив. — Голос прорізався? Чому ти з дружками своїми не пограв? А ти, Кеша, чого кіксуєш? Може, он, бабу чекаєте? Нічого, вистачить. Поки там Червоний із начальниками все повирішує...

— Колю, лікарка тут при чому? З жінками не воюють...

— Хто тобі сказав, що ми з нею воюватимемо? — Тайга дурнувато реготнув. — Я скільки тебе знаю, земляче, а не думав, що ти такий дурко... Башка закрутилася?

— Нема часу, Тайга. — Я рішуче ступив уперед. — Відпусти її.

— На що в тебе нема часу? Ох, бачу, помилявся я в тобі... Став я помилятися в людях, Танкісте, ох, став... Нічого, мені наука буде, тобі так само.

— Тайга...

— Хайло заткни! — рявкнув той, стиснувши в руці пістолет, але не поспішав наставляти дуло на мене. — Біжи на вахту, тебе там твої зачекалися! Он, чув?

Справді з боку виходу раптом почулася рясна стрілянина.

— Вали! Кешо, ти теж вали! Чи залишаєшся з нами? А то дивись! Ми підтягнемося!

Двоє блатних тим часом уже тягли перелякану лікарку до дверей будівлі.

Потім усе закрутилося дуже швидко. Я не встигав стежити за подіями, навіть не керував ані ними, ані собою. Бо якби не так, то навряд чи кинувся за ними. Нічого не кричав — лише рвонув із місця, озброєний лише власними кулаками.

Не змовляючись, лише реагуючи на мій ривок та діючи на випередження, колишній старший сержант Свистун стрибнув на Колю Тайгу, підбиваючи вгору його правицю з затиснутим пістолетом та не даючи вистрілити мені в спину. Мить — злодій і фронтовик уже зчепилися, покотилися по снігу. На виручку ватажкові сипонуло двоє, Шарик клацнув затвором гвинтівки. Я почув цей звук за спиною, інстинктивно присів, пірнув ліворуч, прагнучи уникнути куль.

Та зупинив мене не постріл — один із блатних, що тягнули лікарку, пустив жінку, рвучко повернувся всім корпусом, зустрів мене влучним ударом. Щось госте та пекуче пронизало живіт, я ойкнув, зупинився, схопився руками за поранене місце та осів на сніг. Але свідомості не втрачав.

Тому бачив, хоча й у темному тумані, як Коля Тайга скинув із себе Свистуна, і поки інші бандити копали тіло ногами, підвівся, а тоді, не роздумуючи, вистрілив у лежачого.

Десь поруч озвався автомат — і Тайга, скошений чергою, впав на щойно застреленого мого товариша. Інші бандити кинулися врозтіч, найперше ті, хто взявся за Тамілу: розчинилися в темряві, на відміну від тих, кого звалили прицільні постріли.

А тоді я побачив біля себе Червоного. Він тримав автомат дулом донизу, шапки на стриженій голові вже не було. Червоний опустився біля мене на коліна, нагнувся близько, і вперше я почув у його голосі розгубленість:

— Думаю, де ж ти подівся... Чого ж ти... Міг із нами... Хотів же...

— Не міг... — видушив я, долаючи пекучий біль. — Потім... Я не стріляв би... Знаєш...

— Ти мовчи, мовчи, — Червоний поклав руку мені на лоба. — Як же так, ну як...

— У вас що?

— Добре все, — почувся поруч голос Лютого, і я побачив його в себе над головою. — Роздушили горішок. Вихід є, свобода, Вікторе.

— Не для мене...

Червоний зітхнув, випростався.

— Отже, нема в нас машиніста, друже Лютий. Куди його з собою...

Може, він ще щось говорив. Але біль ставав сильнішим за мене. Я навіть не відчував холоду — поволі занурювався в пухнасту вату, яка хтозна-де взялася тут, в таборі, темної воркутинської ночі. Останнє, що вловило вухо, — рипіння снігу, віддалені звуки пострілів, далекі переможні крики...

Потім нарешті настала темрява — справжня, густа й мовчазна.

18

Мене виходила Таміла Супрунова.

Коли все скінчилося, вона нікому слова не сказала про те, що тієї ночі я був разом із Червоним та іншими бандерівцями. Нічого не пояснила і мені, сам здогадався про причину доброго і дбайливого ставлення до себе. Знаю лише: коли Червоний та Лютий залишили мене та пішли до своїх, щоб спробувати довершити почате, жінка, яка залишила надії на порятунок, підповзла до мене, підхопила, волоком затягла всередину будівлі, знайшла все необхідне та перев’язала рану. Потім дізнався: Таміла свого часу теж нюхала пороху, була військовим лікарем, а в управління таборів перебралася після загибелі фронтового чоловіка, якогось полковника.

Вона ж домоглася, щоб після одужання я був при лікарні, і мене зробили санітаром. Спробу втечі не шили: почасти допомогли свідчення Супрунової, почасти те, що судити та навішувати нові терміни треба було всьому табірному контингенту, без винятку. А виявилося, Червоний правильно казав: не всі, навіть «вороги народу», знали, як себе поводити, коли довкола бунт, вбивають солдатів та офіцерів, ріжуть одне одного та підпалюють барак. Переважна більшість в’язнів навіть не намагалися вийти за межі табору. Більше того — навіть не ризикнули наблизитися до периметра.

Тому, як я дізнався від Таміли, судили кримінальників, які розбіглися, коли Данило Червоний вивів свою групу за табірні ворота.

Їм удалося, хоча й ціною втрат, придушити відчайдушний опір конвою, заволодіти зброєю і до світанку марш-кидком дістатися до селища. Там, на околиці, назустріч уже висувалася автоколона — солдати в кузовах трьох вантажівок. Розвернувшись бойовим порядком, бандерівці та чисельно менші «лісові брати» дали бій. Коли закінчилися набої, а це сталося, судячи з усього, дуже швидко, в’язні пішли врукопашну.

Їм удалося змусити солдатів відступити, залишивши одну машину — повсталі просто відбили вантажівку. Усі, хто залишився живий, озброїлися наново. Серед в’язнів знайшовся той, хто вмів тримати кермо, вони завантажилися в кузов та поїхали єдиним маршрутом: у тайгу, намагаючись обігнути селище збоку та все ж таки прорватися на Воркуту.

У