Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

того, що лють зеків, котрі вирвалися раптом на волю, буде нестримною й некерованою, не чекав сам від себе, що і мене охоплять мстиві настрої.

З боку вахти досі цокотіли постріли. Червоний судомно стиснув автомат, знову глянув у той бік, але стримався, наблизився до Абрамова, кинувши при цьому лікарці:

— Заткни рота, бо докричишся мені...

Дивно: це подіяло. Таміла захлинулася, враз припинила кричати, тільки стояла, оточена в’язнями, й важко та голосно дихала, видихаючи повітря з голосним присвистом.

— Ну, громадянине майор, то що мені тепер із тобою робити? — запитання Червоного було риторичним, вирок начальник табору отримав давно, можна сказати — заочно.

Червоного та інших відповідь не дуже й цікавила. Та раптом позаду почулося хрипувате:

— Не знаєш — так я знаю!

З темряви насунув гурт злодіїв — не надто великий, людей десять. Попереду йшов Коля Тайга: світлий офіцерський кожушок замість бушлата, зняті з когось, напевне, з власника кожушка, бурки і стара шапка-вушанка на голові. Злодій грався пістолетом, теж, мабуть, відібраним у вбитого офіцера. Трохи позаду тримався Шарик із гвинтівкою на плечі. Решта блатних тримала напоготові заточені залізяки: видно, не всі озброїлися вчасно.

17

— Здоров, бродяги! — гаркнув Тайга, і в його голосі чулася неприхована веселість. — Молоток, Червоний! Я від самого початку знав: оцей хитрий хохол таки втягне всіх у знатну бузу!

— Тобі чого треба? — Данило, не приховуючи ворожості, повернув до ватажка злодіїв автоматний ствол.

— З громадянином начальником побазікати наостанок. — Коля Тайга стояв досить близько, і у темряві було видно, як, коли він розтягує рот у посмішці, блищать дві металеві фікси. — Скажу йому два слова. Відпущу гріхи, не можна на той світ без відпущення, нє?

— Ти хіба піп? — Брови Червоного стрибнули вгору.

— Та й ти не святий! — відрізав Коля Тайга. — Ніхто тут не святий, всі ми грішники.

— Ага, всі до Бозі в черзі, — вставив Шарик.

— Тепер ось начальникова черга, — Тайга кивнув на закривавленого майора. — Завтра, може, твоя, Червоний. Чи ось хоч Танкіста, — кивок на мене. — Або ось Циклопа, — кивок у бік одноокого Томаса.

— Твоя коли?

— І за мною прийдуть, коли треба, — легко погодився Коля Тайга. — Бачиш, скільки в нас із тобою, хохол, є спільного...

— Ти це до чого?

— До того самого. — Тепер і Коля Тайга повернув голову на звуки стрілянини з боку виходу. — Всі ці людці, які тут сидять, — шелопонь, життя не знають, крові не нюхали. Мені з ними не по дорозі, їм зі мною — так само. Вони як спирт найдуть і кухню розбомблять, понажираються, баньки заллють, покричать — ось і вся свобода. Мені й ось цим нормальним бродягам, — Тайга широким жестом обвів своє невеличке військо, — тут, із ними, нема чого робити.

— Твоє діло.

— Ні, Червоний, це вже наша справа. Спільна. Тобі теж із ними не по дорозі. У тебе... в усіх вас точно є план. І своє діло ви, мужики, знаєте. Тоді ми з вами.

— Хто так вирішив?

— Я виніс питання на колектив. Ми прийняли резолюцію, — Коля Тайга криво посміхнувся. — Все, як за законом.

— За вашим законом я не живу, — відрізав Червоний. — Совіцькі закони мені взагалі в одному місці. А людей у мене доста.

— У тебе? Тебе тут хтось бугром призначив, а, хохол? — вишкірився Тайга.

— Мене ніхто ніким не призначав. У нас загальних зборів не проводять. Я вирішую сам, із ким мені йти далі і куди.

З Колею Тайгою ніхто з в’язнів тут, у таборі, не дозволяв собі говорити ось так, просто й навіть зухвало. Трошки знаючи ватажка злодіїв, я нутром відчув: навіть якщо ці двоє між собою про щось домовляться, аби тільки не починати гризню за крок до виходу на волю, за першої ж нагоди Тайга вдарить Червоного ножем. Або вистрілить у нього.

У спину. Інакше з такими, як Червоний, Томас чи Лютий, такі, як Тайга та Шарик, не впораються.

Не знаю, як далеко зайшли б ці двоє тієї ночі, якби з темряви не вибіг засапаний Ворон: на шинелі з лівого боку розпливлася пляма, ліва рука рухалася погано, та права стискала автомат. Ворон зачастив збуджено:

— Друже Остап! Там наші зброю захопили!

— Добре! — пожвавився Червоний, враз забувши про Тайгу та решту кримінальників. — Втратив багато?

— Москалів лягло більше! Голими руками працювали, рукопашна почалася! Тільки, друже Остап...

— Ну?

— Там, на вахті... В караулці...

— Що в караулці?

— Засухін... Лейтенант... З ним ще бійці, у них кулемет... Думаю, набоїв мало лишилося, рясно стріляли... Переговорів хочуть...

— Час вони тягнуть! — роздратовано мовив Червоний. — Сирену в селищі напевне чули. Зв’язок тут теж є, думаю, встигли повідомити, куди треба. Якщо й не встигли... Один чорт з селища вже підмога йде.

— То що?

— Нічого! Ніяких переговорів, друже Ворон! — Він кинув погляд спочатку на Колю Тайгу, потім на захопленого та скрученого майора, ковзнув очима по мені, лікарці, зупинився на одноокому литовцю. — Томасе, нумо всі за мною, до вахти! Маємо тепер більше стволів, викуримо всіх! — Він знову глянув на злодіїв. — Чорт із вами, забирайте майора!

— Коли договоримо?

— Ніколи ми з тобою не договоримо!

Це Червоний вигукнув біжучи, а за ним поспішили інші. Менш ніж за хвилину я залишився сам-на-сам із кримінальниками, Абрамовим, який стогнав на снігу, лікаркою Тамілою, що вмить кинулася до майора й накрила його собою, та Свистуном. Кеша теж не міг знайти собі застосування. Бо воювати з радянськими солдатами та офіцерами — зі своїми ж, як не крути, — колишній старший сержант червоної армії теж не був готовий.

Тим часом Коля Тайга негайно перебрав ситуацію у свої руки. Двоє бандитів відтягнули лікарку, ще троє дружно підняли побитого та пораненого Абрамова. Ватажок підступив до полоненого впритул, коротко замахнувся, сильно ткнув пістолетним стволом усередину обличчя майора, розкроюючи шкіру та вибиваючи дулом передні зуби жертви.

— То як, начальнику? Побазаримо? Чи ти не можеш мене послухати?

Знову не стримала крику Таміла. Тайга повернув голову в її бік. Я стояв за кілька кроків від нього, зловив навіть у темряві цей погляд, і він мені дуже не сподобався. Свистун відчув мої побоювання — ступивши кілька кроків уперед, встав поруч зі мною.

— З тобою, сучко, теж поговоримо. Ти в нас лікар? У нас тут он скільки хворих чоловіків. Усіх полікуєш.