Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

масової розправи: ті, хто вирвався на волю, ледь встигали уникати заточок злодіїв, а «зсучені», навіть не намагаючись опиратися, панічно тікали — шосте відчуття підказувало, що найближчим часом за них ніхто не заступиться.

Рятуючись від вірної смерті, суки бігли врозтіч — і першими потрапляли під перехресний вогонь кулеметів із вишок. Це та інше я теж дізнався багато пізніше. Враз подурілий від несподіваної свободи і безкарності табірний люд, незалежно від того, хто ці люди і за що сидять, не зважав на стрілянину. Звісно, не перли бездумно: коли під кулями попадали перші жертви, в’язні без команди розбіглися. Аби потім, так само без команди, перестроїтися в щось подібне до бойового порядку, гуртами кинутися на вишки та звалити їх на землю, разом із вартовими.

Солдатам не давали піднятися: топтали ногами, рвали руками, когось затоптали на смерть, когось зарізали в загальній купі спритні злодії. Конвойні групи так само відстрілювалися, та їхні автоматні черги зупинили зеків на дуже короткий час, потім у перші ряди висунулися кримінальники, пролунав клич: «Смерть лягавим!», і свою смерть тієї ночі знайшли всі, хто не встиг вчасно забігти за табірну територію.

А незабаром морозяну темряву лизнули перші червоні гарячі омахи — спалахнув один із бараків. У вогонь кидали ще живих «зсучених», туди ж летіли мертві тіла солдатів охорони. Усе це тривало під гучне ревіння сирени, вимкнути її поки що не було змоги.

Поки на території табору палахкотів бунт та тривала кривава розправа, ми разом із Червоним добігли до двоповерхового цегляного адміністративного корпусу. Будівлю вже оточили озброєні саморобними ножами бандерівці та «лісові брати» — саме сюди, на стрілянину, вони підтяглися після того, як табір поринув у суцільний бунтівний хаос.

16

Тут точився справжній бій.

Довкола будівлі на закривавленому снігу лежали кілька трупів, серед них я впізнав Мирона — він лежав горілиць, кулі прошили його від голови до грудей навскоси. Усередині тримали глуху оборону. Хоча, судячи з кількох напіводягнених трупів біля ганку та цегляної стіни, оперативний склад табору теж зазнав утрат, кітель із погонами був лише на одному з убитих, решта встигли ускочити лише у галіфе та чоботи або валянці. У кількох в’язнів я побачив пістолети. Ті, хто знайшов смерть тут, на невеличкому подвір’ї, вискочили озброєними, і повсталі задавили їх масою в рукопашній сутичці. Ті, хто вцілів, повернулися назад: час показав, що я майже не помилився з висновками.

— Що тут? — коротко запитав Червоний, стаючи поруч з однооким Томасом, котрий вибрав собі позицію за рогом кухні.

— Кусаються, — зосереджено відповів литовець, даючи в бік будівлі ще одну скупу чергу.

Йому відповіли постріли з вікна на другому поверсі — усі знали, що то кабінет «кума». І там, напевне, засів у обороні сам капітан Бородін. Бив із прочиненого вікна коротко, прицільно, і на відміну від нападників мав, напевне, значно більший боєзапас. Огризалися пострілами і з інших вікон. Та бажання вирватися в усіх, хто атакував будівлю, виявилося сильнішим. Чи то мені здалося, чи справді ніхто з нападників не боявся зловити сліпу кулю.

— Нічого, зуби вирвемо.

Процідивши так, Червоний повернув голову праворуч — звідти, від виходу, теж лунала канонада: це Ворон зі своєю групою намагався взяти штурмом караульне приміщення та розчистити вихід із зони на волю. Поруч була казарма, а там піраміда з гвинтівками та автоматами. І якщо захопити її стрімко, майже голими руками, згідно з розрахунками Червоного, не вдалося, тоді справи наші швах. Та, судячи з усього, біля виходу тривала перестрілка — отже, все ніби йшло за планом.

Видно, Червоний розривався між бажанням бути тут, біля будівлі, де оборонялися його головні вороги, Абрамов із Бородіним, та бігти туди, де Ворон із іншими пробивав шлях на свободу. Не знаю, чи довго в тій ситуації він збирався шукати своє місце, але все вирішили дії українців та литовців.

Одноокий Томас щось скомандував своєю мовою, кілька його озброєних лише саморобними ножами товаришів із місця рвонули до прочинених дверей, туди ж за ними скочило кілька бандерівців. Червоний не стримався — скинув автомат, даючи скупу чергу в бік вікна, з якого відстрілювався Бородін, і наступної миті капітан із криком летів з другого поверху головою вниз. Падаючи, він зумів згрупуватися, зустрів землю простягнутими вперед руками, перекотився, але підвестися не зміг — у віконному прорізі виріс Томас, нахилився для певності, прицілився та щедро розрядив у начальника оперативної частини залишки автоматного диска.

З інших вікон теж лунали крики — біль, лють, передсмертний зойк. Раптом до них додався пронизливий жіночий вереск — і стрілянина раптом стихла. А тоді двоє в’язнів виволокли на втоптаний та рожевий від крові — це помітно було навіть у темряві! — сніг майора Абрамова: босого, у ватяних штанях, без кітеля, у самій спідній сорочці, теж брудній від крові. В’язні тягнули начальника табору, наче вередлива дитина набридлу поламану іграшку: викручували руки, били носаками по ногах та спині, намагалися придушити за горло і, якби це було можливо, напевне, відірвали б коротко стрижену голову. Полоненого майора не кинули на сніг під ноги Червоному — той саме підійшов ближче — його щільно оточили, не даючи впасти, та почали рвати руками: так це, принаймні, здавалося збоку.

Коли за ним вивели Тамілу, лікарку, — розпатлану, в шинелі, накинутій на нічну сорочку, з-під якої визирали повні голі ноги в теплих бурках. З нею поводилися не так, як із її табірним коханцем. Навпаки, її, здається, лише тягнули за руки й підштовхували в спину. Та однаково лікарка надривно кричала, і в цьому крикові чулися біль та страх.

Нарешті захлинулася сирена — видно, хтось дістався до розподільної будки і вирубив її разом з усією електрикою. Табір остаточно занурився в темряву, якщо не зважати на відблиски полум’я з боку підпаленого бараку. А ще я раптом помітив: північну ніч робить світлішою білий сніг вкупі з зорями, що несподівано ясно висипали на темному березневому небі над бунтівною зоною.

— Не треба, не треба, будь ласка, не треба! — кричала Таміла.

І не зрозуміло було, чого вона не хотіла: власної смерті, зупинити невідворотну розправу над Абрамовим, закликала до загального милосердя. Перелякана розкуйовджена жінка волала від страху. Її не лякали ані сама зона, ані поведінка офіцерів та солдатів конвою в ставленні до в’язнів, ані щоденні висновки про смерть від кривавих ран, обмороження чи голоду, складені та підписані нею. Я стиснув зуби: готуючись до